12.

— Я думала, ти вже не прийдеш, — Флора протягує мені келих з шампанським і я беру його, відчуваючи приємний холод кришталю на спітнілій долоні. Вона невимушено усміхається яскраво нафарбованими губами, поки її сповнений цікавості погляд намагається розгадати, чому я затрималась в будинку.

— Я просто… втомилася трохи, — знизую плечима, пробуючи шампанське на смак. Легкі бульбашки лоскочуть губи, а тонкий присмак винограду залишає терпкувато-солодкий осад в роті. — Хотіла перепочити, адже попереду довга ніч. Я не звикла до такого.

Я видавлюю з себе усмішку. Доводиться докласти чималих зусиль, щоб втамувати хвилювання й здаватися спокійною хоча б зовні. Після того, що сталося в кімнаті, мені важко це дається — доторки Фабіана продовжують пломеніти на шкірі, нагадуючи про поцілунок, якого я хотіла. Якби не Селін, він поцілував би мене — я втратила голову настільки, що забула про власну безпечність і піддалася його чарам. 

На мить заплющивши очі, я проганяю ці спогади від себе, але вони нікуди не зникають — близькість Фабіана ніби переслідує мене. З губ злітає роздратований стогін, і Флора чує його.

— Що з тобою? — питає вона, скануючи мене поглядом з голови до ніг. — Ти якась надто знервована. 

— Мені не подобається це місце, — виправдовуюсь, допиваючи шампанське. 

— Тобі необхідно розслабитись. Пішли, щось з'їмо. Кілька келихів шампанського й смачна їжа швидко приведуть тебе до тями. 

Вона веде мене до шведського столу, розташованого під накриттям з легкої тканини, розтягнутої на високому дерев'яному каркасі. Кожен її край акуратно прикріплений до різьблених стовпів з темного дерева, і злегка звисає, коливаючись під поривами вечірнього вітру.  Довгі столи, вкриті білосніжними скатертинами, заставлені тарілками з вишуканими закусками: ніжний прошуто, соковиті оливки, сирні плато з пармезаном і горгонзолою, свіжоспечений хліб із хрусткою скоринкою, морепродукти й тарталетки з різноманітними начинками. Келихи наповнені золотистим шампанським, червоним вином та іншими напоями, у повітрі витає аромат базиліка, цитрусів та розтопленого шоколаду.

По боках шатра висять мерехтливі ліхтарі зі скла, що грають відблисками світла, а між ними в'ються тонкі гірлянди з маленьких лампочок. Вони весело миготять блідо-золотистим світлом, створюючи романтичну атмосферу. На фоні звучить повільна інструментальна музика, й все це нагадує сцену з кінофільму — в житті я ні разу не бачила нічого подібного.

Небо на горизонті повільно змінює колір — багряно-золотистий захід поступається місцем глибокій синяві сутінків. Ліхтарики, підвішені між кипарисовими деревами, запалюються м’яким теплим світлом, відкидаючи тремтливі відблиски на гравійні доріжки. Вдалині чути легкий плескіт фонтану, змішаний із приглушеними голосами гостей. Вони розбіглися по саду: хтось веде неквапливу бесіду біля кованих столиків, хтось сміється, піднімаючи келих у святковому тості, а декілька пар уже кружляють у повільному танці під світлом гірлянд. 

Біля басейну, який блищить в останніх променях сонця, зібралися кілька гостей. Вони стоять, насолоджуючись коктейлями з льодом та свіжими фруктами, й серед них я помічаю Х'юстона — він розмовляє з брюнеткою, потягуючи рідину янтарного кольору зі стакана. Одягнений в зелену футболку, що підкреслює накачане тіло, і темні джинси, порвані на колінах, він виглядає доволі привабливо. Його волосся ретельно зачесане назад. Чорні пасма спадають на потилицю, виблискуючи на світлі, а свіжа стрижка придає охайності. Флора зупиняє на ньому зацікавлений погляд, і внутрішній голос підказує мені, що вона давно запала на Х'юстона. От тільки я не розумію, скільки часу вона знає де ла Фуенте та його друзів — її поведінка відрізняється від поведінки першокурсниці, яка щойно познайомилася з ними. А ще всі ті плітки, що вона розказала мені… що з нею не так?

— Ти знайома з Х'юстоном? — обережно питаю, наповнюючи тарілку їжею.

— Перепрошую?.. — її брови злітають вверх, а погляд фокусується на мені. Вона залпом випиває келих шампанського й бере ще один.

— Ти так дивишся на нього, ніби він подобається тобі. Як давно ви знайомі?

— Ти помилилася, — її губ торкається гірка усмішка. — Тоні Х'юстона не хвилює моє існування.

— Якщо хочеш, я можу звести вас.

— Серйозно?

— Авжеж. Ми ходимо разом на уроки художньої творчості, тому буде не складно завести з ним розмову.

Флора ствердно киває, але її реакція здається якоюсь відстороненою, напруженою. В очах спалахує тінь сумніву, а губи посміхаються вимушено, фальшиво, що дивує мене. Вона ніби вагається в правильності свого рішення, мимоволі стискаючи браслети з буревісниками на зап'ястку. Пальці вперто тримають їх, і я помічаю, як її рука тремтить попри намагання приховати знервованість.

Як вона сказала: Х'юстона не хвилює її існування? Й ні слова про знайомство… Тебе це не насторожує, Шена?

Ми відходимо до одного з кованих столиків. На його поверхні, застеленій білою скатертиною, стоїть порцелянова ваза з білими трояндами, пелюстки яких переливаються рожево-золотистими відтінками, та пляшка бароло з порожніми келихами. Я кладу свою тарілку й протягую руку до троянд. Пальці торкаються ніжних пелюсток, і я відчуваю, які вони м'які, тендітні, з п'янким ароматом, від якого паморочиться в голові.

Х'юстон помічає мене. Я махаю йому, люб'язно усміхаючись, й він здивовано моргає — схоже, не очікував, що я буду рада бачити його.