11.

Полуденне сонце безжально розпікає повітря своїм гарячим подихом, змушуючи мене обливатися липким потом з ніг до голови. Я відчуваю, як тканина футболки неприємно пристає до шкіри, але нічого не можу з цим вдіяти — салон автобуса переповнений людьми, і їхнє дихання ще гірше яскравих променів сонця, що насмішкувато заглядають всередину.

Я їду в протилежний кінець міста, туди, де знаходиться найпрестижніший район Фресно — Van Ness Extension, місце проживання багатіїв. Це світ витонченої розкоші, де кожен будинок ніби зійшов зі сторінок архітектурного альбому. На широких вулицях, оповитих зеленими арками старих дубів і сосен, панує якась особлива, незвичайна тиша, яку порушує лише м'який шурхіт листя на тротуарі. Старовинні маєтки з доглянутими газонами, вишуканими фонтанами та кованими воротами здіймаються над узбіччями, їх масивні фасади з каменю або цегли зберігають відголос минулої епохи, розповідаючи про давні родини, що колись тут оселилися. Великі аркові вікна зашморгнуті шторами, а балкони з кованими поручнями прикрашає декоративна ліпнина вікторіанського стилю, що додає будівлям ще більшої величності.

Флора чекає на мене біля чорного позашляховика, зручно примостившись на капоті. Вона одягнена в рожевий топ та джинсову мініспідницю, яка відкриває стрункі засмаглі ноги, й мене дивує, наскільки сильно вона відрізняється від тої Флори, яку я бачу в стінах академії.  Її довге, хвилясте волосся, огорнуте золотистими променями сонця, нагадує розплавлену червону мідь, а веснянки на обличчі ретельно замащені тональним кремом. Вона сидить невимушено, злегка відкинувшись назад, і грайливо похитує ногою, ніби їй байдуже на полуденну спеку міста. Солодкий шлейф її фруктових парфумів наповнює повітря нотами стиглого персика, ванілі та ледь відчутного жасмину, змушуючи мене скривитись від його міцності. 

— Привіт, — я зупиняюсь навпроти неї, аби перевести подих. Від зупинки треба пройти добрих триста метрів, і поки я дошкандибала після години, що простояла в автобусі, мої ноги ось-ось відваляться, якщо я не постою кілька хвилин. Флора пропонувала забрати мене, але я відмовилась — не хочу, щоб вона здибала мою тітку чи Оскара або бачила, в якому місці я живу. 

Дівчина знімає окуляри й ковзає по мені розчарованим поглядом — я одягнута в просту білу футболку та широкі джинси із завуженою талією. На спині та грудях, там де тканина липне до спітнілої шкіри, розповзаються вологі плями, а волосся, заплетене у косу, встигло розсипатись, і кілька пасом падає на розпечене жаром обличчя. 

— Ти хоч взяла змінний одяг? — зітхає вона.

— Авжеж, — я плескаю долонею по рюкзакові — там лежить ситцева сукня з довгими рукавами, яку я знайшла серед речей тітки. Її фасон давно вийшов з моди, а голубий колір встиг вигоріти на сонці, однак, для коктейльної вечірки вона зійде.

— Ти ж не шкодуєш, що погодилась піти через мене? — Тонкі брови Флори злітають вверх, на обличчі з'являється занепокоєний вираз — вочевидь, вона боїться, що я можу передумати.

— Я вже говорила тобі: мене не хвилює думка снобів, які там зберуться.

— Якщо хочеш, ми заїдемо в магазин і купимо тобі кілька нових речей. 

— Мені це не потрібно.

Її слова змушують мене почуватися приниженою, але вона цього не усвідомлює. Їй здається, це нормально — демонструвати свою силу за допомогою дорогих подарунків чи грошей. Адже у її світі цінність людини визначається брендом сумки, годинника чи машини, а щедрість – це ще один спосіб довести власну перевагу. Я знаю, друзі де ла Фуенте будуть сміятися наді мною, але я не маю наміру видавати себе за ту, ким насправді не являюсь. Хай вони зневажають мене скільки завгодно, я йду на його день народження не задля хизування розкішним вбранням чи розважитись — мені необхідно зібрати інформацію про Анну-Марію.

— Ну, тоді поїхали, — Флора сідає в позашляховик, пристібається ременем безпеки й впевненим рухом заводить двигун. Машина тихо здригається, а потім плавно рушає з місця — завдяки шумоізоляції салону глухе бурчання мотора майже не чути.

Я вмощуюсь на пасажирському сидінні, відчуваючи, як прохолодне шкіряне покриття притуляється до спини. Салон наповнює сильний аромат її парфумів, змішаний зі слабким запахом дорогої шкіри. 

— Це твоя машина? — я заглядаю у дзеркало, що висить над лобовим склом і помічаю на задньому сидінні дорожню сумку та велику коричневу коробку, перев'язану червоною стрічкою.  

— Ні, машина належить моєму братові. Батько проти того, щоб жінка сиділа за кермом, тому власної машини я не маю.

— А та коробка… то подарунок для де ла Фуенте?

— Так. Я придбала на аукціоні антикварний ескізний альбом з репродукціями відомих італійських митців на окремих сторінках. Фабіан цінує мистецтво, тому я вирішила, такий подарунок ідеально йому підійде.

Ого.

Я навіть не знаю, що сказати. Вона, здається, підготувалась до його дня народження ретельно, а ще запевняла мене, ніби хлопець не подобається їй. Та хіба байдужій для тебе людині купують такий коштовний, вишуканий подарунок? 

— А ти що подаруєш йому? — вона на мить відриває очі від дороги та з цікавістю дивиться на мене. 

Я ніяковію. У нас з Флорою не настільки довірливі стосунки, щоб ділитися чимось дуже особистим. Їй, звісно, відомо про моє жахливе фінансове становище, але подробиць мого життя вона не знає. Розказувати їй, що я вибрала для Фабіана вінілову платівку "La voce del cuore" Міно Рейтано сімдесят третього року випуску з власної музичної колекції, бо не знайшла грошей на щось інше, все одно що оголити перед нею свою душу. Навряд чи вона зрозуміє цінність рідкісного вінтажного екземпляра, а тим більше значущість такого подарунка, адже зараз мало хто слухає музику на вініловому програвачеві. Можливо, Фабіана не цікавить музика взагалі, але я подумала про його діда і бабусю — якщо вони володіють аукціонним домом, то добре розбираються в цінних речах й італійську музику повинні любити, зважаючи на їхнє коріння.