10.

Відсутність Фабіана у кімнаті викликає у мене полегшення. Наліт від розмови з професором Детройтом міцно прикипає до серця, підступною змією обвиваючи підсвідомість й змушуючи тремтіти від гніву. Варто зажмурити очі ― і я знову бачу, як зухвало він проводить пальцями по оголеному тілі Венери, торкаючись її там, де ні один бог не посмів би торкнутись.

Ніби це твоє тіло, а не тіло богині.

Я довго стою під гарячими струменями води, відтираючи шкіру до почервоніння, аби позбутися мерзенного дотику Детройта на руці, а разом із ним ― спогадів. Не очікувала, що його пастка буде настільки майстерно продуманою ― до дрібничок, ладних проникнути глибоко в психіку, щоб зруйнувати її. 

Це просто механізм маніпуляції. Він використовує твої слабкі місця, гадаючи, що контролює ситуацію… Він грає з тобою…

Після душу я замотуюсь у ковдру, ніби вона врятує мене від нав'язливих думок, і лягаю на ліжко, міцно обіймаючи себе за плечі. Підтягую коліна до грудей, аби зігрітися ― попри спеку на дворі моє тіло дриґотить від внутрішнього холоду, який плавно розтікається по шкірі, викликаючи липкий піт. Я закриваю очі, щоб відгородити себе від реальності, й відчуваю, як сон затягує мене у свої теплі, наповнені обіцянкою безпеки, тенета. 

Мені сниться темна кімната без меблів, її чорні стіни нагадують величезні тіні з кістлявими руками, що тягнуться до мене зі всіх сторін, намагаючись вхопити за тіло. Повітря стає густим, немов застояним від жахливого металічного запаху, що роз'їдає легені й здається доволі знайомим. Я намагаюся уникати їх дотиків, але ноги приростають до сирої землі, а тіло відмовляється слухатись — я не здатна ані поворухнутись, ані втекти.

Посеред кімнати стоїть ліжко, огорнуте кроваво-червоним простирадлом. Його краї розповзаються до моїх ніг багряними зміями, і я не відразу розумію, що то не змії, а кров — густа й липуча. Вона обліплює мене, викликаючи нудотне передчуття чогось жахливого та небезпечного.

— Шена, допоможи мені... — лунає здавлений  жалісливий голос з темряви. Якусь мить я прислухаюся до нього, намагаючись розпізнати, звідки він доноситься, а потім виплутуюсь з невидимих пут, що сковують ноги, і йду до ліжка. 

— Допоможи мені... Я тут... — голос перетворюється на справжнє скиглення. Він манить до себе. Змушує опуститися на коліна, відгорнути простирадло й заглянути під ліжко. 

Те, що я бачу, холодить кров у жилах... Я механічно закриваю рот долонею, аби придушити крик, що несамовито рветься з горла, і до болю закусюю нижню губу. Волосся на потилиці стає дибки — розпластане жіноче тіло з роздробленим черепом нагадує кроваве місиво. Її обличчя забризкане кров'ю, кінцівки вивернуті під неправильним кутом, а руки з обламаними нігтями тягнуться у мою сторону в благальному жесті про допомогу. 

Я помічаю браслет з рожевого кварцу в стиснутій долоні покійниці... а ще — листки м'яти. Її насичений, свіжий аромат розтікається по кімнаті вперемішку з нудотним запахом крові, й моя голова наливається свинцевою важкістю від думок, що обпікають страхом кожну клітину тіла. 

Анна-Марія... я не врятувала її...

— Ти злякалася, моя красуне? Не бійся... я не завдам тобі шкоди, якщо будеш слухняною дівчинкою... — шепіт професора Детройта торкається гарячим подихом мого вуха. Він опускає липкі від поту долоні на мої плечі, повільно проводить ними по тканині сорочки, згрібаючи її в кулаки. Його схожі на гострі кігті пальці загрозливо стискаються навколо моєї шиї, ковзаючи подушечками по шкірі... 

Я прокидаюся з криком "Відпусти!". Зімкнені на моїх зап'ястках долоні утримують руки, і під впливом емоцій, викликаних кошмаром, що наснився мені, я не відразу розумію, де знаходжусь. Серце навіжено калатає в грудях, кожен його удар гучно відлунює у скронях, змушуючи мружитись від болю. 

— Тихіше, Шена. Це був лише сон... — сповнений м'якої ніжності голос Фабіана проривається крізь завісу страху, повертаючи мене у реальність. Його тепле дихання ледь відчутно торкається мого чола, і я нарешті впізнаю запах його тіла — свіжий аромат соснової хвої, змішаний з мускусним запахом його шкіри.  Він пригортає мене до себе попри мої нервові намагання вирватися, його руки міцно стискають мої, але не завдають болю. 

— Чому ти?.. — я зустрічаю його занепокоєний погляд і слова завмирають на губах — я не готова бачити страх, змішаний зі збентеженням в чорнильній синяві його очей. А ще — теплоту. Вона приємно огортає мене до поколювання в кінчиках пальців, пробуджуючи солодке, заборонене почуття довіри глибоко в серці. Я перестаю опиратися йому і на коротку мить обіймаю його — мені настільки необхідно знайти безпечний якір, здатний уберегти від прірви, що я забуваю про всі свої правила. 

Ми сидимо на краю мого ліжка, в обіймах одне одного. Його долоня гладить мене по спині заспокійливими рухами, тепло його тіла зігріває мої задерев'янілі кінцівки, і це здається таким природнім, що я не сахаюся його доторків — навпаки, почуваюсь в безпеці, якої  давно не знала. 

— Ти марила уві сні, — пояснює Фабіан. Його голос переходить на лагідний шепіт, аби не налякати мене, пальці бережно торкаються мого чола — він відгортає спутане волосся, вдивляючись мені у вічі.  — Спочатку я подумав, у тебе жар, тому ти рано лягла спати, а потім почув твої крики… Я мусив тебе розбудити, Шена.

Я важко зітхаю. Паніка повільно відпускає мене, й, окрім спустошення, викликаного усвідомленням власної безсилості, я нічого не відчуваю.