8.

Я повертаюся в кімнату пізно ввечері. За вікном тьмяне світло ліхтарів малює на стінах примарні візерунки, а нічний холод крадькома просочується крізь тонку тканину мого одягу, змушуючи тремтіти від його доторків. Кожна клітина стомленого тіла після двох годин непотрібного фітнесу ниє від болю, наче протестує проти будь-якого руху, і єдине, про що я мрію ― лягти спати. У мене немає жодного бажання сперечатися з Фабіаном. Я налаштовую себе на повне ігнорування його присутності попри всю складність ситуації, але варто мені ввійти, як я розумію, що це абсолютно нездійсненна місія ― хлопець виходить з душу, витираючи рушником мокре волосся. На його стегнах непристойно низько висить рушник, і підступний внутрішній голос підказує мені, що білизна під рушником відсутня. 

Я зупиняюся на порозі, бо не знаю, як вчинити. Частина мене готова виставити себе посміховиськом ― хай він глузує з моєї втечі, скільки захоче, а інша частина штовхає пройти всередину, вдаючи, що його ідеально складене тіло анітрохи не хвилює мене. 

― Я гадав, ти не прийдеш. 

Фабіан дивиться на мене так, наче йому не байдуже, де я буду ночувати. У його погляді читається тривожна ніжність, прихована за маскою стриманості. Його мокра, схожа на гладкий мармур, шкіра блищить в блідих променях лампи, викликаючи потаємне бажання торкнутися її. Краплі води повільно скочуються по його тонких ключицях на груди, залишають по собі ледь помітний вологий слід. Кожен рух здається навмисне повільним, майже спокусливим, наче сама вода не хоче залишати його шкіру. 

Неслухняне волосся хлопця звабливо падає на нахмурене чоло, пробуджуючи в мені бажання підійти до нього ближче, протягнути руку й відгорнути мокрі пасма в сторону. В повітрі зависає хвойний запах його одеколону ― свіжа суміш соснової смоли, терпких ялинкових голок і легких цитрусових нот. Він нагадує ліс після дощу, коли повітря наповнене солодкою свіжістю, від якої з кожним подихом шкіру покривають мурашки. Цей запах водночас заспокоює й збуджує, змушуючи мої щоки палахкотіти від збентеження.  

Я ковзаю поглядом уздовж твердих, рельєфних кубиків його живота, бо не можу стриматися ― таке тіло мають тільки статуї богів, що стоять у коридорах академії. Аби я вміла малювати, я б намалювала Фабіана де ла Фуенте. Зобразила його грішним ангелом на п'єдесталі пантеону, з гордовито розправленими крилами, наче він ось-ось здійметься у безкрає небо, з насмішкою на п'янких вустах, що ладна розтопити байдужість найхолоднішого серця. Я б увіковічила його вроду, щоб кожен, хто проходив повз нього, розумів, наскільки захопливим і досконалим творінням у цьому похмурому світі є людина.

― Маленька скабка? З тобою все гаразд? ― хлопець повертає мене у реальність доторком до плеча. Я розгублено зустрічаю його занепокоєний погляд, відчуваючи, як у серці починає зароджуватися незнайоме, небезпечно солодке почуття, від якого по тілу розтікається бентежне тепло, а кінчики пальців поколює електричним струмом. 

― Я в порядку.

Я знімаю взуття і повільно йду до свого ліжка. Мої думки плутаються у голові, створюючи суцільну кашу, в якій важко розібратися. Серце гупає десь під грудьми, нагадуючи про його погляд, що пронизує мене наскрізь. Я обіцяла собі дотримуватись дистанції поруч з ним, створила правила, які, на мою думку, допоможуть захистити себе від нього. Але мої оборонні стіни... наскільки вони міцні, щоб витримати його звабливі чари? 

― Не хочеш поговорити? 

― Нам немає про що говорити. 

― Ти впевнена? 

― Так.

 Я підходжу до своєї половини шафи, щоб дістати піжаму, але рухи виходять нервовими через бурю, що розгортається всередині мене. Пальці тремтять, торкаючись холодної ручки дверцят. Я намагаюсь відчинити їх, та Фабіан загороджує мені дорогу, зупиняючись настільки близько, що серце ладне вилетіти з грудей, коли наші погляди зустрічаються. 

― Що ти робиш? 

― Намагаюся зрозуміти тебе. Ти весь день тікаєш від мене... чому? 

― Ти помилився, де ла Фуенте. Я не тікаю, я уникаю тебе. 

― Що з твоїм обличчям? 

Він протягує руку й торкається кінчиками пальців моєї щоки. Неочікувано, без дозволу, сплутуючи всі почуття та думки. Ніжно проводить тильною стороною по лінії підборіддя, зупиняється біля розбитої губи. Я затамовую подих, відчуваючи обережний доторк його великого пальця на краєчку рота, там, де запеклася кров.

― Тебе це не стосується.

Моя рука накриває його руку, аби зупинити цю солодку, заборонену муку, від якої нерви натягуються до межі, бо я знаю ― неправильно насолоджуватися його діями. Ми ніхто одне одному. Я знайома з ним кілька днів, не довіряю йому, навіть серджуся на нього, але моє тіло не слухає здорового глузду. Воно реагує на близькість хлопця, на його дотики, що обпікають шкіру, на його чуттєвий, занепокоєний погляд, що мандрує вздовж мого обличчя; відгукується кожною клітиною, жадібно вбираючи в себе його ніжність та теплоту. 

― Це сталося, тому що... я тебе не забрав? 

― Ні. Ти тут ні до чого. 

― У мене була причина. Вибач. 

― Ти не зобов'язаний пояснювати.

― Я не хочу, щоб ти думала, ніби я навмисне це зробив. 

― Тебе не має хвилювати, що я про тебе думаю. Ми сусіди по кімнаті, не більше.