7.

Де ла Фуенте не приїжджає.

Я чекаю його цілу годину, зіщулившись від холоду та страху на ґанку мексиканського ресторанчика. Адреналін давно вивітрився з крові, лють відступила, й тепер я почуваюся спустошеною, роздавленою, ніби викинута на берег поранена пташка. Мої руки продовжують тремтіти, хоча я встигла відмити їх від крові в туалеті цілодобового магазину, що навпроти, і навіть замінила порвану сорочку на чисту бавовняну футболку білого кольору. Втім, ніщо з цього не зітре з пам'яті ті миті жаху, коли я шматувала уламком тарілки обличчя Оскара. Достатньо заплющити очі, і я знову бачу його бридку, закривавлену фізіономію, відчуваю на пальцях липку, теплу кров, від металевого запаху якої мені стає зле. Його гугнявий голос продовжує дзвеніти у вухах словами лайки та погроз, змушуючи весь час прислухатися до найменшого шурхоту огорнутої темрявою вулиці. Я боюсь, він побіжить за мною, попри завдану йому шкоду. Та цього не стається. Окрім мене, на вулиці немає жодної живої душі. 

Я перемикаю думки на Фабіана де ла Фуенте. Він не такий жахливий, як Оскар, але вчинив зі мною підло. Дарма я повірила йому і погодилася поїхати у Фресно посеред ночі. Він здавався щирим, коли говорив, що вчасно забере мене, але зараз, безнадійно вглядаючись в темряву, я розумію, якою наївною була. Попалася в його пастку. Дозволила без зайвих зусиль викинути себе з академії.

Зітхнувши, я присідаю на холодні цементні сходи. Небо над моєю головою таке чорне, що не видно жодної зірки. Лише напівкруг блідого місяця. Якщо протягнути руку, можна торкнутися його загостреного кінчика. 

Я схрещую руки на колінах, заплющую очі, намагаючись заглушити хаос у голові. Нерви натягнуті, мов тятива, готові порватися від найменшого доторку. У грудях клубочиться суміш страху та впертості — знайоме, але виснажливе відчуття.

Як тільки здійметься світанок, я доберусь до академії на таксі. Частина грошей пішла на нову футболку, їжу та художнє приладдя, але я не планую здаватись. Заночувати посеред вулиці — не найгірше, що може зі мною статись.

Ніч огортає мене холодним саваном, мовби намагається випробувати на витривалість. Вітер гуляє вулицями, пробирається крізь тонку тканину одягу, змушуючи щільніше притиснути коліна до грудей. Ліхтарі кидають тьмяне жовте світло на асфальт. Десь неподалік шумить шосе, іноді порушуючи тишу самотнім гуркотом автомобілів. Я прислухаюся до нічних звуків: далекий гавкіт собаки, шурхіт сміття, що вітер жене тротуаром, слабке потріскування електропроводів. Після пережитого така дрібниця, як заночувати на вулиці, мене не лякає. Я дозволяю собі розслабитись і поступово провалююсь у неспокійний сон. 

***

Лекцію з історії мистецтва та лекцію з релігієзнавства я пропускаю. Не розумію, навіщо вивчати релігію, якщо головне завдання академії ― розвивати творчі здібності студентів, аби у майбутньому виліпити з них справжніх митців. Можливо, це пов'язано з історією академії, бо її засновник, Жан Сент-Море ― далекий предок директорки, ― був помішаний на давньоримських богах. Він не мав хисту ні до малювання, ні до ліплення, зате кілька разів відвідував Рим і, натхненний його красою, вирішив створити власну цитадель.

Його ідея втілилася у величних колонах при вході до головного корпусу, у мозаїчних підлогах та фресках, що прикрашають високі стелі лекційних залів. Кам’яні статуї богів і богинь виринають із затінених ніш у довгих коридорах, ніби спостерігають за студентами, що поспішають на заняття. Увечері, коли світло ліхтарів падає на їхні суворі обличчя, здається, ніби вони ось-ось оживуть, щоб винести судження над тими, хто не шанує мистецтво.

Сент-Море називав академію «святинею римського мистецтва», і, можливо, саме тому в навчальному плані з’явився курс релігієзнавства. Чи то данина його захопленню, чи ще одна спроба довести, що творчість і віра у вищі ідеї йдуть пліч-о-пліч. Але після пережитої ночі я встигаю тільки на уроки художньої творчості міс Порриш. 

Дібравшись до академії, я довго приймаю душ, аби позбутися відчуття липких рук Оскара та огидного запаху його тіла, потім перевдягаюся у джинси, бо інших штанів не маю, натягаю поверх футболки піджак з емблемою академії й застібаю його на всі ґудзики. Від спогаду, як Оскар розірвав мою сорочку і поліз у ліфчик, нудота підступає до горла, й мені здається, я більше не зможу легко одягатися. 

Великі, широкі рукави приховують лілові синці на моїх руках, шию доводиться зав'язати хусткою ― гематоми від рук Оскара не зійдуть з моєї шкіри ще тиждень. Видно тільки слід його міцного кулака на правій стороні обличчя. Тонального крему нема, щоб замаскувати його хоч трохи, тому на уроки я прямую у всій красі: з розбитою губою, величезним темно-синім синцем, від якого щелепу зводить нестерпним болем, і мішками під очима. 

Фабіана де ла Фуенте ніде не видно. Зате я здибаю в коридорі професора мистецтва ― містера Детройта. 

Ох, дідько.

Він зупиняється, помітивши мене. Його очі ковзають уздовж мого обличчя, непристойно затримуючись на моїх ранах, брови питально вигинаються вверх. Мій шлунок миттєво стискається від передчуття небезпеки, що невидимими ніжками розповзається від його тіла в мою сторону, розставляючи загрозливу пастку. 

― Міс Слоан, ― вимовляє Детройт, розтягуючи моє ім'я, як жувальну гумку. ― Схоже, ви вирішили більше не відвідувати мої лекції.

― Ви помиляєтесь, професоре. Я захворіла, тому не змогла прийти.