6.

― Ого, Слоан, ти що, з нами? ― хижий погляд Тоні Х'юстона впивається в мене ніби у здобич. Він посувається до кароокої блондинки, аби звільнити для мене місце, і я опускаюся на м'яке шкіряне сидіння поруч з ним. Від думки, що доведеться терпіти його компанію, мене ледь не нудить. 

― Ти знаєш її? ― блондинка ховає телефон у сумочку від Шанель й повертається до мене, скануючи своїми шоколадно-золотистими очима наче рентгенівським апаратом. Вона неабияк вродлива. Розкішне платинове волосся хвилями в'ється навколо білосніжного личка з тонкими чорними бровами та кирпатим носиком. На пухких губах мерехтить рожевий блиск. Чітко окреслені вилиці плавно переходять у трохи запалі щоки з ямками, підкреслюючи її худорлявість. 

Різкий, безжальний погляд блондинки напружує мене. Відчуття, що вона намагається докопатися до моїх найпотаємніших думок, а потім роздавити, як черв'яка, тонким каблуком своєї туфлі. 

Ззовні мила, але справжнісіньке стерво зсередини. 

― Та Слоан пів академії знає, ― гиготить Х'юстон, штовхаючи мене ліктем у бік. ― Вона номер один у чорних списках Детройта і Порриш.

― Зрозуміло.

Я спокійно витримую її погляд всупереч неприємним відчуттям, від яких всі органи скручуються в тугу спіраль, а по спині ковзає липкий холод. Я ніколи не здаюся першою. Хай не думає, що може налякати мене тільки тому, що її соціальний статус відрізняється від мого.

Фабіан сідає в машину з ще однією дівчиною ― високою смаглявою брюнеткою, одягненою у рожевий топ та білі штани палаццо. Вона не така симпатична, як блондинка, риси її обличчя доволі грубі, а тіло, попри природну сухорлявість, виглядає кремезним через широкі кістки. 

― Привіт, Селін, привіт, Х'юстон, ― вона нагороджує їх солодкою посмішкою, пристібаючи ремінь безпеки, а потім кидає короткий погляд на мене. ― Фабіан, ти не говорив, що в тебе нова подружка.

На мить в салоні запановує тиша. Напруга така, що повітря можна різати нею на шматки. 

― Я не його подружка, ― сухо відповідаю дівчині, аби не розпалювати напругу ще більше. ― Де ла Фуенте погодився підвезти мене у місто, от і все. 

― Здається, ви добре знайомі, ― тонкі брови блондинки запитально зрушуються вверх. 

― У нас спільні заняття з художньої творчості. Не надумуй зайвого.

― Як цікаво. Фабіан, я не знала, що ти тепер береш з собою усіх, хто навчається у твоїй групі, ― отрута в її голосі просочується в кожне слово. ― Акція благодійності, так сказати.

― Селін, не починай, будь ласка. 

Хлопець оглядається, і на секунду його очі зустрічаються з моїми. Гнів розбурхує синяву в його погляді, що оманливо закликає в небезпечні тенета, мов морська безодня перед бурею. Його брови злегка зсуваються, а щелепа напружується, надаючи рисам обличчя ще більшої різкості. У темному волоссі грають відблиски світла, підкреслюючи його неохайну, але природну досконалість. Я вкотре ловлю себе на думці, який він вродливий, ніби римський бог, витесаний із мармуру давнім скульптором, що прагнув увіковічити сутність пристрасті та сили образом де ла Фуенте. 

― Через Фабіана мені влетіло від міс Порриш, ― кажу до блондинки, ― тому я змусила його забрати мене, погрожуючи, що все розкажу мадам Море. Він не мав вибору. 

Не розумію, чому я це роблю, але знати правду вона не буде. Не хочу, щоб через мене вона влаштовувала йому розбирання. 

― Окей.

Вона відвертається до вікна, й ми нарешті виїжджаємо з академії. 

Я спостерігаю за скелястою дорогою, що в'ється через густий сосновий ліс. Багряне сонце висить над гілками дерев, легкий вечірній вітер хитає їх в різні сторони. На північ від лісу скелястий виступ здіймається вгору, а за ним розливається бурхливими водами річка Сан-Хоакін. Її прибій долітає до мене разом із солоним запахом повітря, його присмак відчувається на губах. 

Я витягую руку у вікно, торкаюся вітру, ловлю його теплоту пальцями. Іноді, щоб почуватися щасливим, потрібно зовсім мало: мчатися на божевільній швидкості безлюдним місцем, чути спів птахів та бачити, як над головою пливуть хмари. Можливо через те, що в моєму житті завжди не вистачало безтурботності, я так рідко насолоджувалася подібними моментами. Мама ненавиділа мене. З того дня, як лишила у ліфті, вона постійно намагалась позбутися мене, тому я боялась її. Тітка рідко звертала на мене увагу, бо була зайнята чоловіками, а батько за двадцять один рік ні разу не зустрівся зі мною. Кинута ними напризволяще, я тонула в самоті, і єдиною моєю проблемою було вижити серед байдужих до мене людей.

Високогір'я Сьєрра-Невади заспокоює мене. Воно тягнеться хребтом через всю східну частину Каліфорнії, і його обриси нагадують форму нерівностороннього трикутника: із заходу на схід висота гір збільшується, а з гребеня ― різко зменшується. Я на короткий час забуваю про свої проблеми й насолоджуюсь поїздкою. Мої супутники вперто мовчать: Фабіан зосереджений на дорозі, Х'юстон вдає, що спить, а дівчата витріщаються в екрани телефонів. Ні одна з них не пропонує познайомитись. Навіть з ввічливості. Очевидно, я настільки небажана в їхній компанії.

Поступово гори змінюються долиною Сан-Хоакін. Вона займає частину Центральної долини штату Каліфорнія та омивається водами однойменної річки. Це дуже мальовнича місцевість.  Тут вирощують багато винограду й горіхів, бавовну, цитрусові. Найбільше місто, Фресно, куди ми їдемо, відоме своїми виноградниками. У мого батька їх кілька. Він володіє власною виноробнею і постійно влаштовує дегустаційні вечірки. Його дружина, Евелін, працює професоркою на факультеті сільського господарства в Каліфорнійському державному університеті, тому добре розбирається у всіх аспектах виробництва вин.