4.

Мені здається, цей клятий перший день ніколи не закінчиться. Ми сидимо з де ла Фуенте на єдиному вузькому дивані в приймальні директорки, намагаючись не притискатись одне до одного, поки асистентка мадам Море, Луїза, розв'язує нашу проблему. В моїй голові вже стукають тривожні молоточки. Я почуваюся недобре, і якщо затримаюсь ще на пів години в жаркому приміщенні, доведеться викликати швидку.

― Розумієте, вільних місць зараз немає, ― щебече Луїза, перекидаючи картками студентів. ― Якби я знала, що ви дівчина, міс Слоан, я б відразу сказала мадам Море, що ми не надамо вам житло попри ваші життєві обставини. Варто було дочитати ваше резюме... але я тоді спішила додому... ще й мадам Море наголосила, що вас треба обов'язково поселити... Господи, вона вижене мене, якщо дізнається! А в мене двоє маленьких дітей... що я буду робити? 

― То знайдіть вихід! ― сердиться хлопець. Очевидно, ситуація сильно дістала його й він теж хоче якнайшвидше звідси піти. 

― Хіба ви не почули мене, містере де ла Фуенте? ― відповідає вона роздратовано. ― Всі жіночі кімнати зайняті. Переселити міс Слоан можна буде тільки після закінчення першого семестру, і то у випадку, що якась дівчина покине академію.

― А таке трапляється? ― цікавлюсь я. ― Думала, студенти не мають права переривати навчання посеред навчального року. 

― Звісно, трапляється. Отримаєте "незадовільно" з трьох предметів або догану за порушення правил, і вас миттєво виключать посеред семестру, міс Слоан. 

― А якщо студент покидає академію з іншої причини? Були у вас такі випадки? 

― Так, я пригадую один. Минулої зими стався. Студентка-бюджетниця забрала документи посеред семестру, а потім я побачила в газеті повідомлення про її зникнення. Містер де ла Фуенте, до речі, знає її. Анна-Марія Аврілль, пам'ятаєте?

Кожна клітина мого тіла відчуває, як хлопець напружується. Я переводжу погляд з Луїзи на нього і бачу, як щось проноситься в безодні його темних очей ― чи то страх, чи то гнів. Проте, він швидко опановує себе й ствердно киває, а потім повертає асистентку до нашої з ним проблеми:

― То що нам з міс Слоан робити? 

― Гадаю, ви можете пожити разом, поки не знайдеться вільне місце. 

― Це виключено. 

― Хіба ви не можете піти на поступки, містере де ла Фуенте? Гляньте, вона ж більше на хлопця схожа, чим на дівчину. Не з тих, які вам подобаються. 

― Але вона дівчина... і ви пропонуєте, щоб я ділив з нею кімнату?

― Наче в вашій кімнаті не залишалися дівчата? ― Луїза відводить очі, її щоки палають, втім, вона не здається: ― Я б нізащо не поселила до вас одну з тих красунь-другокурсниць, а міс Слоан... вибачте, нагадує простачку-зануду. Такий хлопець, як ви, навряд чи забажає розважитись з нею. 

На таке приниження я ніяк не очікую. Дарма Луїза здалася мені нормальною людиною і я щиро поспівчувала їй ― всі жінки одинакові, коли бачать вродливого чоловіка. 

― Тоді вирішено: до кінця семестру я буду жити з ним. 

Я кулею вилітаю на вулицю, така сердита, що хочеться когось побити. Не зразу розумію, що хлопець біжить за мною. В голові крутяться слова Луїзи, і я ніяк не збагну, чому вони так боляче вкололи мене. Вона ж абсолютно права.  Я не сподобаюся ні йому, ні будь-кому іншому, якби навіть захотіла. Хоча, стоп. Я не планую закохуватись у нього, то чого так реагую? 

― Яка муха тебе вкусила, Слоан? ― кричить де ла Фуенте.

Я роздратовано зупиняюсь, повертаюся до нього. Він стоїть в кількох кроках, в тіні широколистого дуба, схрестивши руки на грудях. Промені вечірнього сонця спокусливо грають в його розтріпаному волоссі. У холодних очах мерехтять смішинки. Серйозно? Він не такий кусень криги, як здається? 

― Ти почув, що сказала Луїза. Не намагайся переконати мене, я все одно не з'їду. 

― Вирішила потішити ображене его? ― його чуттєвих губ торкається усмішка, від якої моє серце переходить в галоп. ― А тебе не бентежить залишатись зі мною наодинці щоночі? 

― А має бентежити? Я ж не на твій смак. 

Слова злітають з язика до того, як я прикриваю долонею рот. Він здивовано дивиться на мене, а потім зненацька скорочує відстань між нами й опиняється прямісінько переді мною. Я відчуваю, як спалахує від сорому моє обличчя, як пітніють від хвилювання долоні. Мені треба терміново тікати, поки я не ляпнула ще більшу дурість, та ноги ніби вростають в землю. Я продовжую стояти перед ним, продовжую тонути в синяві його очей, огорнута бурею його погляду, наче зачарована. 

Ні, Шена, ні! Навіть не думай! 

― На відміну від Луїзи я бачив тебе голою, маленька скабка, ― шепоче хлопець, порушуючи всі мої кордони своєю небезпечною близькістю. Його гаряче дихання опалює мою шию, а губи ледь не торкаються вуха. Ох, дідько. ― Не можу погодитися, що ти схожа на простачку-зануду, а тим більше на хлопця. Як їй таке в голову прийшло, не розумію. 

― Ти не залякаєш мене, ― холодно відповідаю. 

― Навіть не думав. Ми ж тепер сусіди. 

― Фабіан! ― гукає його якийсь хлопець і де ла Фуенте відходить від мене. Я з полегшенням видихаю. Сперечатися з ним все одно що грати з вогнем: рівень небезпеки сто з десяти. Краще триматися від нього якнайдалі.