3.

Через зарозумілого де ла Фуенте і його бажання помститися, я пропускаю лекцію з психології, отримую "незадовільно" в перший день навчання та понад годину проводжу в кабінеті мадам Море, вислуховуючи тираду про те, як маю поводитися в академії. Потім забираю у її асистентки пропуск, талони на безоплатне харчування, та ключі від кімнати і йду шукати гуртожиток.  Настрій неабияк псується. Навіть не радує думка, що я зможу двічі на день нормально їсти. Через два дні знову уроки художньої творчості, і якщо я заявлюся без художнього приладдя, то попрощаюся з міс Порриш до наступного семестру. Якби не Анна-Марія, я б із задоволенням наплювала на художню творчість. Але після того, як міс Порриш почала наставляти Анну-Марію як керівник її дипломної роботи, їхні стосунки різко зіпсувалися. В чому причина, подруга не розповідала. Я лиш бачила, як поступово захоплення талановитою наставницею перетворюється в ненависть. Вона все більше дратувалася й часто повторювала, що навчання дістало її. Від тої, котра все життя мріяла про академію і стояла перша у рейтингу, дивно було чути такі слова. Тому відмовитись від уроків міс Порриш так легко я не могла.

― Мене не хвилюють ваші зв'язки з місіс Слоан, міс Шена, ― сказала мені мадам Море. ― Будьте люб'язні докласти бодай трохи зусиль, всупереч вашій бездарності.

Я прокручую в голові її слова в соте, поки шкандибаю до гуртожитку. Докласти трохи зусиль? Це означає без дозволу вибратися в місто, щоб навідатися додому по гроші. Не впевнена, чи тітка не розшукала мою хованку до цього часу. Вона з її новим другом ніде не працюють. На що вони п'ють чи купують таблетки, не уявляю. В будинку давно немає ні цінних речей, ні меблів ― все пропито. Якщо мене піймають, відьма Море пожаліється моїй бабусі. Так ризикувати після недавньої її тиради не варто. Краще придумати інший вихід. Але який? 

Вирішую спочатку прийняти душ, переодягнутися та піти перекусити. Мій нещасний шлунок розболівся, як навіжений, через нього я не здатна раціонально розв'язувати свої проблеми. Добу голодувати ― це вже не жарти. В будь-який момент цукор може понизитися настільки, що я звалюся без свідомості посеред шкільного подвір'я. Не треба бути такою безпечною. Ніхто в академії не повинен знати про мої проблеми зі здоров'ям.

На шостий поверх я підіймаюся сходами. Ненавиджу їздити ліфтом, бо моя мама-наркоманка народила мене у ліфті та залишила там помирати. Про що вона думала, коли це робила? Певно, хотіла назавжди позбутися непотрібної дитини.

Знаходжу свою кімнату в кінці коридору. Кілька хлопців дивно поглядають на мене, перешіптуючись, поки я відкриваю двері, втім, я ігнорую їх. Можливо, запам'ятали з лекції мистецтва, от і обговорюють через того ненормального професора. Їхнє діло. Вмішуватися я не буду. 

Всередині, на мій подив, доволі просторо та чисто. Велике панорамне вікно відкриває вид на вулицю з бруківки, що змією в'ється посеред крислатих дерев і зникає на скелястому виступі. Під стінами стоїть два вузьких ліжка, між ними ― стіл з двома стільцями. Одні двері ведуть у невеличку ванну кімнату, де я помічаю пральну машину, інші ― в гардеробну. Дерев'яна підлога застелена м'яким килимом.

Справжній готельний номер. 

Я кидаю рюкзак на вільне ліжко, знімаю взуття та одяг. Моя сусідка, схоже, дуже педантична людина, судячи по її акуратно розкладених речах, а ще, очевидно, ботанша ― ні косметики, ні іншого жіночого мотлоху я не помічаю. Що ж, для мене це ідеальний варіант. Не доведеться терпіти тупі розмови про хлопців, ходити з нею на вечірки чи рятувати її від алкогольного сп'яніння. 

Поки вона не повернулася, я йду в душ. З собою в мене є лише два рушники, зубна паста, щітка та шампунь. Все вміщується на одній полиці. Не дивно, що асистентка мадам Море сплутала мене з хлопцем, коли віддавала ключі від кімнати. Я анітрохи не схожа на дівчину, а через тітку навіть встигла забути, як воно ― бути й поводитися, як дівчина. 

Ввімкнувши гарячу воду, змиваю з себе всі неприємності сьогоднішнього дня. Дозволяю тілу розслабитись. Тітка постійно приводить додому чоловіків, які більше задивляються на мене, чим на неї, тому важко почуватися в безпеці під одним дахом з ними. Те, що я від неї звалила, справжнісіньке везіння. В академії принаймні ніхто не стане приставати до такої, як я.

Волосся я не витираю. Просто викручую кілька разів, після чого обмотуюся рушником й на мить зупиняюся перед дзеркалом. Погляд падає на розмальоване рожевими рубцями плече. Вони розповзаються, як крихітні гадюки, від лівої ключиці до лопатки, чіпаючи верхню частину лівої грудини. Ті, що тонші, давно побіліли. 

Я морщуся, ледь торкаючись їх кінчиками пальців. 

Як огидно.

Переводжу погляд на своє бліде обличчя. Темно-зелені очі кольору соснового гілля дивляться на мене відчужено. Їх відтінок незвичайний, холодний, дістався мені від матері. Підборіддя та скроні трохи загострені через постійне недоїдання, на носі видно веснянки. Ліву щоку, біля кутика рота, прикрашає крихітна родимка ― сімейна риса Слоанів. Аби не поношений мішкуватий одяг, я б нізащо не приховала своєї жіночності. Зараз, гола, в одному рушникові, що ледь доходить до середини стегна, я не схожа на ту зануду Шену Слоан, яку всі бачать. Я все ще дівчина. Попри грубі манери, нестачу виховання та відсутність косметики.

Чую, як рипають вхідні двері. Мене це трохи бентежить. Я не готова до знайомства з сусідкою, тому, вимкнувши світло, кілька хвилин стою в темряві, наважуючись вийти до неї. Окрім Анни-Марії, у мене не було друзів. Через проблемну сім'ю, де мати-наркоманка наклала на себе руки, а тітка-алкоголічка влаштувала з будинку справжнє наркогніздо, однолітки або насміхалися, або обходили мене десятою дорогою. Чоловіки, яких тітка приводила, часто грабували наших сусідів, тому не дивно, що зі мною ніхто не хотів спілкуватися. Це схоже на клітку посеред пекла: навіть роздерши крила до крові, ти нізащо з неї не втечеш. Будеш битися грудьми до останнього, намагатися розірвати невидимі пути, та якщо немає людини, готової протягнути тобі руку, навіки залишишся в тій клітці.