2.

На урок міс Порриш я все-таки запізнююсь. Двері клацають замком, і десятки голів мимоволі обертаються в мій бік. Вона помічає мене першою. Стоїть посеред класу, оточена мольбертами, мов казкова принцеса. Її світле волосся туго зібране у високий хвіст, кілька неслухняних локонів вибиваються з-під резинки й в'ються біля її скронь. Миловидне обличчя здається зовсім юним, майже ляльковим, якби не фіалкові очі — глибокі, темні, відтінені густими віями. На фоні блідої, майже прозорої шкіри вони нагадують два бездонні колодязі, в які страшно заглядати.

Коли я заходжу, вона усміхається. Її повні губи розтягуються, оголюючи рівні, білі зуби, а на щоках з'являються ямки — наче дрібні вм'ятини на гладкому мармурі. Усмішка тепла, навіть привітна, але жорстокість у погляді не приховаєш. Вона помічає кожну дрібницю, кожен мій порух — це відчуття обпікає шкіру, мов доторк чогось липкого та неприємного. Я завмираю на порозі, відчуваючи, як її холодний інтерес повільно просочується крізь тканину одягу, й пробирається під мою шкіру.

― Я трохи заблудилася, ― кажу до неї. 

― Займіть вільне місце, ― міс Порриш киває на порожній стілець в кутку і я обережно йду повз мольберти, дивуючись, що вона не повторює дії професора з мистецтва. 

― Перед тим, як ми розпочнемо, хочу нагадати кілька правил, ― оголошує вона. ― Перше: після дзвінка я зачиняю двері на ключ. Якщо ви не встигли, то ваша власна проблема. Друге: ледарям не місце у моєму класі. Третє: якщо ви вчасно не здали роботу, отримуєте "незадовільно". Після трьох "незадовільно" ви автоматично не здаєте мій курс й більше приходити на нього вам не потрібно. Все зрозуміло? ― Студенти кивають і вона продовжує: ― У цьому семестрі на вас чекає п'ять робіт: два портрети, натюрморт, пейзаж та робота на тематику міфології Стародавнього Риму. Можливо, є такі, хто не впорається зі завданням? Тоді переходьте до класу мсьє Руссо, поки я даю вам вибір.

Студенти поводяться впевнено — вони жваво щось записують у блокноти, короткими кивками демонструючи своє розуміння. Одна я почуваюся як риба на піску — долоні вологі, олівець незручно лежить у пальцях, думки розпливаються від сум'яття. Певно, я єдина, хто отримає усі п'ять "незадовільно" у її класі й знаючи про це, наважуюсь залишитись. 

Погляд мандрує по аудиторії — схоже, ніхто не помічає моєї розгубленості. 

Вони мають чітку ціль.

Вони знають, чого хочуть.

Голос професора з історії мистецтва схожий на надокучливу муху. Прогнати його з голови не виходить — він уже посіяв зерна сумніву на задвірках моєї свідомості. 

― Що ж, якщо усім все зрозуміло, можете приступати до вашої першої роботи ― натюрморту. 

Натюрморту? 

Я озираюся й бачу, як кожен студент займає місце за мольбертом, дістає чисте полотно та інше приладдя художника, зосереджено розкладає його і починає малювати. У мене немає ні полотна, ні фарб, тому я сідаю за вільний мольберт, що стоїть біля стіни. Зі школи пригадую, що натюрморт ― це глиняний глечик з фруктами. Нічого складного. Я намалюю його, коли знайду все необхідне.

Розібратися з чужим мольбертом я не встигаю. Двері класу гучно відчиняються настіж, привертаючи увагу міс Порриш. Поки вона не бачить, я сідаю за порожній мольберт в останньому ряду й розвертаю його максимально близько до стіни, щоб не було видно, чим я займаюсь. На вихідних обіцяю собі поїхати до Анни-Марії додому. Впевнена, художнє приладдя у неї залишилось.

В клас заходить хлопець. Високий, широкоплечий, з розтріпаним темно-русявим волоссям, яке спокусливо в'ється навколо ідеально виліплених вилиць. Схожий на римського бога, котрий щойно зійшов з пантеону, він миттєво завойовує увагу всіх присутніх. Від нього віє холодом та величчю. Ніби торкнешся його і все ― відразу перетворишся на кригу. 

Його чорнильно-сині очі, відтінені довгими густими віями, яким позаздрить кожна дівчина, нагадують літнє небо перед грозою. Наче землю от-от сколихне сильна буря. В них страшно дивитися. Здається, вони такі бездонні, що можна потонути в них назавжди, варто лиш захотіти. А губи... чітко вимальовані, повні й соковиті, як спіла черешня, обіцяють найсолодший гріх.

Вольове підборіддя видає впертий характер хлопця. У лівому вусі блищить кілька платинових сережок-кілець ― очевидний виклик правилам академії. Точно демонструє, що йому плювати на думку інших. Однак до його одягу навіть мадам Море не причепиться: біла сорочка ідеально відпрасована й заправлена у чорні штани з ременем від Луї Віттон, рукави акуратно закочені до ліктів. Враження, що він щойно зійшов з обкладинки "Vogue".

― Містер де ла Фуенте? Невже ви знову записані на мій курс? ― голос міс Порриш звучить здивовано, втім здивованою вона аж ніяк не виглядає. Скоріше, грає роль суворої викладачки, зі всієї сили прикидаючись, що не рада бачити його у своєму класі. 

― Цього року я планую здати ваш курс, ― його низький, глибокий голос подібний до тягучої солоної карамелі, яку я так обожнюю. Теплий, насичений, викликає мурашки по всьому тілі. Я б слухала його вічно. 

― Тільки якщо ви прислухалися до моїх порад і змінили свої мистецькі погляди, ― посміхається вона.

― Будьте певні: на цей раз я докладу всіх зусиль. 

Він проходить в кінець класу й зупиняється прямісінько переді мною. Ось так зненацька. Як сніг посеред літа.