1.

Всі події, місця та персонажі даної історії вигадані.

Я запізнююся. 

Думка про моє запізнення змушує мене чимдуж летіти до кампусу, ледь утримуючи на плечі величезний рюкзак, набитий одягом та книжками. Біла сорочка неприємно липне до тіла, і я роздратовано витираю рукавом спітнілий лоб, подумки проклинаючи власне невезіння. Мої ноги настільки втомлені, що хочеться ненадовго зупинитися, перевести подих та відчути себе нормальною людиною, однак я не бачу жодного студента на подвір'ї академії й розумію, яка це халепа ― запізнитися у перший день навчання. В Королівській академії витончених мистецтв Сент-Море цього не люблять. Строга дисципліна ― перше їхнє правило, і я нахабно порушую його.

Опинившись в потрібному корпусі, якомога далі від пекучого вранішнього сонця, я на мить зупиняюся, аби привести себе до ладу. Старанно зібране в пучок волосся давно розтріпалося й липне до щік, сорочка обліпила мокре тіло, наче друга шкіра. Моє дихання збилося від швидкого бігу, в грудях так пече, що, здається, серце зараз розірветься на шматки. Я кидаю рюкзак на підлогу, впираюся долонями в коліна і в не надто привабливій позі намагаюся віддихатися, насолоджуючись прохолодою напівтемного коридору. 

― Міс Слоан!.. ― дзвінке ехо мого імені застає мене зненацька. Я здригаюся, впізнаючи зичний голос директорки, мадам Море, й мій відпочинок летить в тартари разом з надією не бачити її. 

― Мадам Море, ― витягуюся, наче гітарна струна під її прискіпливим поглядом, ― добрий ранок. 

Вона невдоволено кривить напомаджені губи, ніби щойно з'їла цілий лимон. Сухорляві руки з довгими музикальними пальцями схрещуються на грудях в позі, яка не віщує нічого хорошого. 

― Ви запізнилися, ― констатує вона очевидне. 

― Тільки сьогодні. Більше цього не буде.

Я не пояснюю, чому затрималася в дорозі ― мадам Море знає, хто я така. А ще терпіти не може виправдань. Для неї будь-яка помилка ― це усвідомлений вибір людини, тому вона зневажає тих, хто намагається виправдати свої усвідомлені дії.

― Навіть якщо ви потрапили сюди зі зрозумілих причин, вам все одно доведеться дотримуватися правил. Вони тут для всіх, міс Слоан!. 

Вона карбує кожне слово, ніби вирізає його ножем з криги. Вздовж моєї спини ковзає неприємний холод. Я ствердно киваю, маючи намір не затягувати нашу розмову, та директорка, схоже, налаштована на інше. Її презирливий погляд міряє мене з ніг до голови, а потім зупиняється на моєму рюкзакові. Він не застібнутий через зламаний замок і звідти виглядає скуйовджений одяг. Речей в мене не багато: дві спідниці, джинсові штани, змінна сорочка й піджак з емблемою академії. Все дісталося від двоюрідного брата, якого я ні разу в житті не бачила.

Мадам Море чомусь зацікавлюють мої речі. Вона мить розглядає їх, примружуючи блідо-сірі очі, а потім морщиться так, наче її зараз знудить. Її нафарбовані губи презирливо стискаються у тонку нитку, гострі вилиці ще більше проступають під натягнутою, майже прозорою шкірою. Попелясте волосся зібране у тугий пучок на потилиці. 

Від директорки віє холодною стриманістю. Темно-синій костюм сидить бездоганно — ніби зшитий на замовлення, а платиновий годинник на худому зап’ястку виблискує, як лід під сонцем. Вона швидко опановує свої емоції. Її лице перетворюється на кам'яну маску, крижаний погляд впивається в мене, змушуючи відчути себе нікчемною.

Я розумію, що виглядаю не надто привабливо, особливо після ранкової пробіжки під спекотним каліфорнійським сонцем. В академії існують правила щодо одягу ― ніяких яскравих кольорів, відвертого вбрання й оголених частин тіла, якщо це не руки чи ноги до колін. Студенти носять форму, хоча вона не є обов'язковою, і це плюс для таких як я ― мені форма Сент-Море не по кишені. Тому я одягнена в чоловічу сорочку з емблемою академії на грудях і чорні спортивні штани. На ногах ― старі стоптані кросівки. 

Братова сорочка завелика для мене, її кінці заправлені за пояс штанів, штани теж на три розміри більші, ніж треба. Під ними неможливо розгледіти обриси моєї фігури. Ідеально, аби не привертати уваги. Зі сторони, звісно, чудернацько здаватися хлопцем, але дівчину, яка ніколи не знала чоловічої уваги, влаштовує. 

― Що ж, якщо вам все зрозуміло, міс Слоан, то йдіть на заняття. Ви ж маєте розклад та карту академії? 

― Так.

Я не наважуюся зізнатися, що мій телефон лежить розбитим в кишені рюкзака, тому я не відкривала електронну пошту і не дивилася надіслані мені листи. Було б непогано сходити в бібліотеку й там скористатися комп'ютером, але для цього потрібен спеціальний пропуск. Його я поки що не отримала.  

Підхопивши рюкзак з підлоги, я закидаю його на плече і вирішую діяти навмання, тільки б спекатися компанії мадам Море. Повертаю на право, роблю кілька кроків, а потім чую роздратоване: "Тридцять сьома аудиторія на третьому поверсі. Це ліве крило, міс Слоан". 

Добре, що ти пам'ятаєш мій розклад, відьмо. 

За кілька хвилин я підіймаюся по сходах, знаходжу потрібні двері й гучно стукаю кулаком по лакованому дереву перед тим, як зайти всередину. Це найнеприємніший момент сьогоднішнього ранку. Ні суперечка з тіткою, ні зустріч з директоркою, ні відчуття болю в області шлунку не зрівняються з тим відчуттям, яке накриває мене, коли я опиняюся в центрі уваги всіх присутніх в аудиторії. Попри щільно зашморгнуті жалюзі та вимкнуте світло, напівтемрява приміщення все одно не дозволяє непомітно пройти, аби зайняти вільне місце. Ввімкнений проєктор, як на зло, розбавляє темряву настільки, щоб кожен охочий не тільки розгледів, а й запам'ятав моє лице.