Казка

В одному невеличкому селі на краю ліса жили Петрик та Даринка. Вони товаришували із самого дитинства. Їхні хати стояли поруч, городи межували. В кінці городів, які доходили до ліса, виріс великий ясен. Він стояв наче сторожова вежа, що обороняла з однієї сторони вхід до лісу, а з другої – цей край села. Друзі були вже дорослі – через рік вони мали йти до школи. Школа в їхньому селі була хоч і не велика, але гарна. Вчителів було теж небагато і це були дуже поважні в селі люди. Старші друзі розповідали Петрику та Даринці, як добре ходити до школи, бо вчителі розповідають багато цікавого та корисного. Але це ще буде. А зараз можна радіти безтурботному життю та займатися своїми справами. Ну життя може було і безтурботне, але ледарювати дітям не було коли. Кожен двір мав своє господарство: корови, кози, свині та різні птахи. Тому всі діти змалку допомагали батькам. І птицю з худобою погодувати, і воду наносити, і в городі попоратися.

А ще й були свої дитячі особисті справи. Це як знайти в лісі свою саму кращу суничну або грибну галявину, чи залізти до саду діда Микити на велику яблуню та поласувати найсмачнішими в селі яблуками. Але цього літа в них з’явилася дуже важлива та таємна справа. Дітлахи вирішили збудувати на ясені дозорну халабуду. Щоб залізти до неї та спостерігати де що в селі відбувається, хто до лісу заходить або виходить з нього. Засівши в картопляних кущах на городі друзі серйозно обговорювали своє будівництво. Коли важливе рішення було прийняте, Петрик наносив велике гілля з лісу. Обабіч було багато зрізаного та поламаного вітром. А Даринка складала все біля стовбура великого ясеню. Потім залізли на дерево та знайшли зручні для будівництва гілляки. Згодом Даринка злізла та почала подавати зібране гілля Петрику. За тиждень халабуда була готова. Це була їхня таємна схованка, звідки далеко було видно: он дядько Петро бігає за півнем, баба Катя корову доїть, друзі з сусідньої вулиці за грибами пішли до лісу.

Одного разу Даринка принесла дбайливо загорнуті в хусточку пару картоплин та кусень хліба. Петрик зрадів: «Тепер можна цілий день із схованки не виходити!». Через кілька днів іде Даринка городом, бачить - Петрик козу баби Мотрі на мотузці до ясеню тягне.

- І що це таке? Ти куди козу тягнеш?

- Я ось про що подумав, - відповідає Петрик. – Якщо козу до нас на дерево затягнути. Листя там є – голодною вона не буде, а у нас молока постійно вдосталь буде.

Даринка погодилася. Далі Петрик заліз на дерево, тримаючи мотузку в руках, і потягнув козу. Коза лізти на дерево аж ніяк не хотіла. Даринка спробувала її різкою підігнати, плечем підперти. Ніяк. За годину, завершивши спроби по підйому кози, Петрик суворо видав:

- Зовсім не цікава коза. І по дереву залізти не може. Ну, що, будемо молоко вдома пити.

Так бешкетники провели літо. Безпечно та щасливо. З друзями ходили на річку, в ліс. Восени роботи в господарстві стало трохи більше, а вільного часу менше. Але дітлахам дуже подобалася ця гарна пора. Вони із задоволенням носили невеликі кошики з яблуками та грушками з садочку. Так за іграми та господарчими турботами пройшло тепло та настала зима. Час від часу діти навідувалися до своєї халабуди, а на Різдво навіть і невелику зірочку поставили. Довгими зимовими вечорами дід Петрика діставав стару Абетку та вчив друзів читати.

В лютому насипало багато снігу. А потім стояли сонячні не дуже морозні дні. Одного ранку прийшов Петрик до Даринки та покликав на вулицю:

- Пішли перевіримо нашу халабуду, чи не занесло її снігом.

Даринка швиденько одяглася і дітлахи побігли до свого ясеня. Залізли наверх до свого прихистку, обдивилися навкруги. Кругом все біле, на деревах листя немає, далеко видно. Стоять село розглядають: у кого дим з труби йде, хто у дворі порається. Потім до лісу повернулися. І бачать на дорозі, що з лісу йде щось темніється. Придивилися – військовий загін. Вояки всі в чорному, кремезні, озброєні.

- Ти диви, ще сонце не встигло піднятися, а хтось вже по лісу ходить, - каже Петрик.

- Та й дивні які! Здорові, темні, страшні, - вторить йому Даринка. – Дивись, а зброї як багато! І на наших козаків не схожі.

Петрик уважно придивився та зашепотів:

- Та це ж бусурмани, орки страшні! Вони злі та підступні, жорстокі, хати палять – я розмову дорослих чув. Біжимо хутчіш до хати, батьків попередити треба.

Скотилися діти з дерева та бігом до хат. Прибігають кожен до своєї хати та горлають:

- Тато, мамо! Вороги йдуть! А зброї в них так багато!

Батько Петрика підхопив його на руки та наказав:

- А тепер чітко та без крику. Де, кого бачили?

- Ми з Даринкою були біля старого ясеня. У нас там халабуда на дереві, - почав свою розповідь Петрик. - Так от, залізли ми туди, оглядаємося. Бачимо лісовою дорогою до села загін виходить великий. Всі воїни в чорному, кремезні, зброї багато.

- Схоже вороги-бусурмани до нашого села добралися, - спохмурнів тато та кинувся до комори за рушницею. В дверях стикнувся з Даринчиним татом. Той вже тримав зброю в руках.

- Лихо прийшло до нас, - каже Даринчин тато. – Треба боронитися. Добре, що підходять з другого кінця села – встигнемо людей зібрати та жінок з дітьми сховати.

- Людей зберемо та бій дамо, але орків більше та й озброєні вони краще, - відповів татусь Петрика. – Довго ми їх не втримаємо. А гарнізон козаків, що нам допомогти можуть ворога подолати, далеко заходиться, у місті. За допомогою б когось відправити.

- Я зможу! – Вигукнув Петрик. – Я і дорогу до міста пам’ятаю. Ми ж туди восени на ярмарок їздили. Я все запам’ятав.

- То ж ти малий! Як я тебе самого відпущу?

- Та я ж не сам, - трохи обурившись на «малого», відповів Петрик. – Ми з Даринкою. Вона теж тоді з нами на ярмарок їздила та дорогу бачила. А те що ми малі, то це нам і краще – ніхто увагу не зверне, сховатися легше та спритніші ми за старших.

- Добре, - зітхнули татусі. – Тільки не баріться. Допомога нам дуже потрібна.