Буран

Марко мріяв про сонячну погоду. Попри прогнози синоптиків, він сподівався, що завтра хмари розсіються й впустять на небо теплі промені. Тоді батьки відведуть його на щорічну виставку безпритульних собак. Для дітей це завжди було святом: окрім того, що тварин дозволяли гладити й брати на руки, декому вдавалось неможливе: вони вмовляли батьків взяти собаку і йшли, переможно тримаючи цуценя в руках, або ж міцно стискали край повідця, доки тварина йшла поряд.
По правді, Марко аж ніяк не сподівався на диво: його тато-військовий та хвороблива мати ніколи не згодяться на собаку. Але бути там, бачити щасливі обличчя дітей, гладити цуциків – хлопцеві навіть цього було вдосталь.
Зазвичай виставка проходила щороку у січні, в невеликому Миколаївському парку під каштанами. Але цьогоріч захід був запланований на двадцять друге лютого. Прокинувшись, хлопчик одразу ж підбіг до вікна і, затамувавши подих, відсунув важкі штори. Сонце. Промені його ласкаво загравали й гріли обличчя Марка, прикрашене ластовинням, як у мами. 
– Сонце! – закричав він, застрибуючи на ліжко батьків.
Тато зітхнув. Своє слово треба тримати, тож, без зайвих слів, Степан пішов вмиватися. 
– Я побуду вдома, любий, – мама була сьогодні особливо бліда й тиха. 
Восьмирічний Марко майже не пам’ятав іншої мами – усміхненої, з нафарбованими губами та очима, що радісно сяяли, – саме така жінка дивилася на нього з сімейного фотоальбому. Та зараз він бачив лише тінь тієї, іншої мами, що, хоч і боролася за життя, вже потроху втомлювалась.

На виставці Марко познайомився з усіма собаками, що покірно чекали біля молодих студентів-волонтерів. По дорозі туди він вмовив тата взяти пів кіло найдешевшого печива, тож тепер пригощав кожного косматого друга. 
– То вже твій такий великий? – до тата підійшов високий чоловік і міцно обійняв.
– Марко, це мій давній товариш зі служби, – пояснив Степан, пригладивши темні вуса, що в кутках вже почали сивіти.
– Олександр, – представився татів друг і простягнув руку.
Хлопчик обережно її потис і раптом помітив, як куртка Олександра почала ворушитися. Чоловік засміявся.
– Це Буран, – він розстібнув блискавку на куртці й звідти на Марка зиркнули темні очі та замиготів рожевий язик. – Взяв щойно у волонтера.
Цуценя висунуло голову і діловито гавкнуло, дивлячись на пакет з печивом, що продовжував тримати Марко. 
– Можна? – запитав хлопчик.
– А чому ні? – відповів чоловік. Його голос був напрочуд добрим – повна протилежність зовнішності. – Ти погуляй з ним, добре? А я з татом твоїм про дорослі справи поговорю.
Маркові можна було не повторювати двічі. Він схопив край повідця, що йому вручив чоловік, і пішов за пузатим цуценям, яке обережно обнюхувало холодну землю. Здається, собака нагадував вівчарку – навіть колір хутра схожий, проте морда менш витягнута, та й вуха не такі великі. Буран постійно випрошував печиво і Марко не зчувся, як пакет вже спорожнів. Хлопець давно не відчував подібної радості, а коли цуценя лизнуло його в руку, то й взагалі зареготав. Та потім він почув дорослих і радість враз померкла.
– Ти чув, що назріває? – раптово донісся голос Олександра.
– Звичайно. Мене вже викликали.
Тато намагався говорити тихо, тож наступні слова Марко розчув тільки частково.
– …телефону. Командир… терміново… я про Ганну свою… а він і чути…
– Мені теж сказали завтра о восьмій вже як штик, – зітхнув Олександр. – Та собаку я все одно взяв. Спробую з ним прийти.
Марко удавав, що зайнятий цуценям, але серце невгамовно калатало – відчувало напругу, що зародилася в повітрі. Та що саме не так, хлопчик зрозуміти не міг.

Наступного ранку тато поїхав. Вже на порозі, із сумкою, він сказав Маркові, що його викликали на службу. Хлопчик залишився з мамою, яка, судячи з її очей, знала більше за сина. Марко подумав, що це несправедливо: ну скільки тих таємниць він має пережити, перш ніж вони зрозуміють, що йому можна довіряти? Марко й досі не знав, на що хворіє мама і чому вона носить перуку, а тепер ще й тато щось приховує. Але провів він його мовчки, ковтаючи гіркі сльози.
Марко був дуже серйозним та відповідальним хлопчиком. Він давав матері ліки, виносив судно, коли сусідка затримувалась, готував їжу. У вільний час хлопець, зазвичай, малював. Він саме закінчував, коли до нього увірвалась сусідка, що гляділа матір. Вона крикнула щось про швидку й побігла назад. Марко відклав портрет маленького Бурана і кинувся слідом. Сьогодні він вперше побачив маму без перуки: вона злетіла з її голови, коли двоє лікарів несли Ганну до машини.

***
Марко чудово пам’ятав той страшний день, коли у лікарню, де оперували маму, впав снаряд. Його, дивом вцілілого, одразу ж вивели назовні, хоч він і пручався. Та навіть через багато років Марко не знав, чи правильно тоді вчинив. Він прокручував у своїй голові ті події, уявляючи, що було б, якби він таки побіг до мами. Чи була вона ще жива на той момент? Чи зміг би він витягти її, чи вони б спочили разом, там, під завалами, як десятки інших, ні в чому не винних людей?
– Відмова, – строгий голос директорки повернув його у реальність. Вона стояла, спершись на дверну ручку, і чекала на відповідь.
Марко лише повів плечима, а жінка, вкотре розчарувавшись, пішла далі. Хлопець сам винен: він абсолютно не спроможний знайти нову сім’ю. Марк тільки те й робить, що бешкетує та кричить, як тільки якесь подружжя захоче з ним поговорити. Чим старшим він ставав, тим рідше знаходилися охочі на всиновлення, а через рік він вже й сам піде куди душа забажає. 
Марк витягнув потертий блокнот і, гортаючи розмальовані аркуші, знайшов чистий. Сьогодні, як і на кожну річницю перемоги, він малював свою родину. Хлопець провів пальцем по обличчю мами та заплющив мокрі очі. Неочікуваний стук у двері повернув його у реальність.
– Так? 
Перед Марком з’явився високий чоловік з темним волоссям. Він нерішуче стояв на порозі, чекаючи запрошення. Марк мовчки кивнув, подумки дивуючись. 
– Тобі вже сказали? – запитав чоловік.
– Що ви відмовилися? – Марко усміхнувся. – Ви не перші, пане…
– Віктор.
– Добре, авжеж.
– Я хотів перепросити за це.
Марк мовчав. Лише крутив зелений олівець, заточений майже до кінця. 
– Любиш малювати? – чоловік не поспішав йти геть.
– Так.
– Можна подивитися? – він кивнув та старий Марків блокнот.
– Ага.
Чоловік перегорнув кілька сторінок і раптом мовив:
– На Бурана схожий.
– Що? – прошепотів Марко.
– У мого тата собака був, Бураном звали. Він його взяв перед тим, як війна почалася. Взагалі, – чоловік подивився на годинник, – тобі вже, напевно, відпочивати треба.
– Ні, ні! – почувши ім’я собаки із минулого, хлопець плекав надію дізнатися щось про тата. 
– Батько не захотів залишати цуценя вдома, та і воно ні на крок не відходило від нього. Так вони й поїхали разом на фронт, – Віктор посміхнувся. – Здається, тато ховав його якийсь час, а потім вже не до собаки було усім. Він дзвонив мені рідко, але встигав і про Бурана розповісти, і про товариша свого, Степана.
Марко на мить перестав дихати.
– Через кілька днів, як почалася війна, друг батька дізнався, що його дружина й син загинули від обстрілів. Він тоді кинувся на “нуль”, щоб померти, але забрати перед цим хоча б кількох покидьків. Тато побіг за ним й отримав кулю в плече, але друга свого витягнув. А Буран, хоч і був ще малий, теж допомагав Степана тягнути, й поранив собі вухо. – Віктор провів пальцем по намальованому чорному вуху, окреслюючи коло. 
– Що було далі? – Марко про тата геть нічого не знав. Тільки бездушна фраза “зниклий безвісти” в електронних списках хоч якось нагадувала про його існування. Як так сталося, що батьку не сказали, що Марко вижив?!
– Тато передавав мені звістки, як тільки міг: смс-ки, дзвінки від незнайомих людей, листи, передані через десяті руки… Знаю, що їх направили у Бахмут. Знаю, що вони голодували, бо волонтери не могли до них дістатися. Знаю, що мій тато та його друг змогли зупинити ворога, – Віктор підняв голову і помітив сльози, що швидко скочувалися по обличчю Марка. – Серед усієї роти знайшли тільки двох вцілілих та Бурана.
– Ви забрали його собі? 
– Та де там, хлопче! Бурана ледь вивезли звідти. Він ні до кого не хотів йти. Я заплатив чимало грошей, аби цього впертого пса таки довезли мені. Та замінити йому батька я не зміг. Ми продали дім, щоб купити тут, у Києві. А пес так і зостався на околицях колишнього дому, підпускаючи до себе лише кількох сусідів, що його підгодовували. 
– То він і досі в Миколаєві? – згадуючи рідне місто, у хлопця боляче защемило у грудях. Він не був там відтоді, як почалася війна. 
Віктор уважно подивився на Марка.
– Ти син Степана, чи не так? 
Хлопець витер мокрі очі рукавом і кивнув.
– Послухай, – чоловік поклав теплу руку на плече Марка, – мені теж не вистачає тата. Ця діра у серці нікуди не зникне, але з нею можна жити. Головне – не бути на самоті. Розумієш?
Віктор поплескав Марка по спині й зазбирався додому. Вже перед дверима його зупинив тихий голос.
– Якщо ще можна до вас… жити. Я б хотів.