Епілог

Епілог

Клара

Ніколи не любила великі міста: шум, незатишні будинки та байдужі люди. Все мчить з такою швидкістю, що людина перестає бути живою і стає безликою одиницею. Але іноді це навіть на краще. Іноді мені хочеться стати відчуженою і перестати відчувати, як кровоточить серце. Хочеться стати безликою одиницею.

Ранок був похмурим. Маленький тихий ресторан порожній. Всього пара відвідувачів і офіціант, що ще не прокинувся.

Я обережно розмішувала цукор, намагаючись не вдаряти ложкою об краї чашки. Я пам'ятала, як Крістофа це дратувало. А ще пам'ятала, яку каву він п'є, як, задумавшись, хмурить брови, і запах його терпкого одеколону. У голові з'явився майже живий образ. Захотілося торкнутися, але образ зник, нагадуючи, що він мені не належить. Він щасливий з іншою, а мої нутрощі вивертає на виворот, коли я бачу його таким окриленим. Адже мушу радіти за нього, але не можу. Біль випалює мою душу.

Матовий паперовий пакет стоїть на сусідньому стільці. Я дивилася на прощальний подарунок Крістофа і боялася заглянути в нього. Мені здавалося, що, якщо я знайду в ньому хоч якусь надію, то стрімголов помчаю назад. І мені буде байдуже, що він подумає. У мене вже давно немає ні гордості, ні гідності, коли справа стосується його.

Але робити це не можна. Я обірвала зв'язки та спалила мости. Охоплена ревнощами та образою, я оступилася і зв'язалася з Еріком. Я тепер довго себе за це докорятиму. І нехай Крістоф мені пробачив і повернув колишню довіру, я не зможу перебувати з ним поруч. Я йду, покинувши роботу, продавши квартиру, я втечу в іншу країну. Була б можливість, я з цієї планети втекла б, аби не думати, що ми дихаємо одним повітрям.

За спиною заграв дзвіночок — у ресторан зайшов новий відвідувач. Приємної зовнішності чоловік зайняв місце за сусіднім столиком та попросив у офіціанта ранкову «Ольбург Таймс». Останній одразу виконав прохання.

Погляд зачепився за руку, яка тримала газету — не одружений. Напевно, це особливість усіх жінок ближче до тридцяти — одразу дивитись на наявність обручки.

Набравши у легкі повітря, я відкрила подарунковий пакет. У ньому виявилася невелика коробка та лист. Руки одразу ж потяглися відкрити послання. Яке ж розчарування було побачити там почерк Ів:

«Привіт, Кларо.

Не хвилюйся, що тобі пишу саме я. Крістоф знає про мій намір і підтримав мою ідею.

Я дуже вдячна, що під час того, що сталося в Ясному Утьосі, ти нам дуже допомогла. Спасибі тобі велике.

 І я не могла оминути той факт, що ти їдеш. Мені зрозуміла справжня причина цього вчинку. І як би я не хотіла тобі віддячити, на жаль, твоїй печалі я допомогти не зможу.

Зате маю для тебе подарунок. Разом із листом у пакеті лежить домашнє печиво. Воно не просте - це старий сімейний рецепт. Той, хто його з'їсть, закохується в першого, кого побачить перед собою.

Успіху тобі в новому житті!

Іветта та Крістоф Йєнсен»

Розчулена турботою, я не стримала самотню сльозу.

— Чому така гарна дівчина сидить одна така сумна?

Незнайомець із газетою підсів за мій столик. Мабуть, він спостерігав за мною, коли я читала.

- Просто трохи сумно, - я витерла очі долонею. - А ви одружені?

- Ні, - він зніяковів.

— А кохана дівчина маєте?

На його обличчі засяяла приємна усмішка.

- Ні, - впевнено відповів. — Мене Генріх звуть. А вас?

- Я - Клара. Генріху, мені подарували домашнє печиво. Спробуємо його разом?

- Із задоволенням…

                                                                 ***

Декілька років потому…

Солодкий болгарський перець розніс свій аромат у всьому будинку. На манливий запах у кухню зайшов Крістоф. Він тихенько підійшов до Ів ззаду і безцеремонно схопив шматочок із салатниці.

- Гей! - обурилася господиня. — Дочекайся обіду.

Чоловік ласкаво обхопив її за талію і притулився губами до шиї.

- Не можу. Побачивши тебе у мене з'являється звірячий апетит, не пов'язаний з їжею.

Ів засяяла, ледве стримуючи строгість на обличчі.

Маленька людина із двома синіми бантами на голові зайшла на кухню. Сукня в тон шпилькам і кулька із зображенням мультяшного порося закликали притиснути дитину до серця. Яскраві блакитні очі уважно оглянули кімнату у пошуках жертви.

— Тату, Тібі боня, — дівчинка простягла руки до Крістофа.

— Мабуть, фрекен потребує батька, — зауважила Ів.

- Ця фрекен не дає мені проходу. Ото б ще зрозуміти, що вона хоче.

— Я виразно чула «Тато», що була далі для мене загадка. Так, що бери малечу і шукайте ту саму «Тібі боню». А апетит вгамуєш обідом.