Глава 27 Це фінал?...

Напевно, це не дивно, що через декілька місяців я почула перші чутки про себе. Як про принцесу та як про сильного мага - захисника кордонів.

Чого тільки люди не вигадають, я, виявляється, й дракона можу одним лиш рухом знищити. Смішні. Але хтось в це вірить. Проти драконів я безсильна.

А от проти монстрів доволі непогано тримаюсь. Хоча й без травм не обійшлось. Тепер мою спину прикрашає шрам. Починається від правого плеча і йде через усю спину. Мені його залишив нунду. І як він тільки опинився так далеко від рідних країв?

Ця відмітка буде нагадувати, що завжди є хтось сильніший за мене. Зводити шрам коли ще було можна я відмовилася. Але в цілому все було зовсім не погано. Я їздила з одного куточку країни до іншого і, здається вже була всюди. Хоча, це ілюзія і мене чекає ще багато пригод попереду.

Після цього року я стану вільною, а батько не зможе мене нікому вигідно продати. Ніхто не візьме собі у наречені жінку з таким шрамом. Тут з цим суворо. З ним мене не можна вважати чистою дівою. Нікому не хочеться брати собі у дружини таку дівчину. Можна сказати - погана прикмета. А вилікувати його тепер неможливо. Вже запізно. Та мене це не хвилює. Не зараз.

Раз на місяць, деколи частіше я пишу листа мамі та дракону, та Едварду. На жаль, скринька в мене лише одна, а частіше писати я просто не встигаю зі своїм шаленим життям. От і зараз, сидячі на ліжку у своєму номері, я пишу листа рідним і перечитую лист що нещодавно прийшов мені.

“... У палаці неспокійно. Та поки що все гаразд. У повітрі чується якась тривога, але всі мовчать.
Не хвилюйся, я врятую твою мати, якщо щось станеться. За Едварда навіть не проси. Він мені ніколи не подобався...” - пише Іларіон.

Його слова мене бентежать. Та я знаю, що він врятує всіх, хто дорогий моєму серцю. Жорстокий до всіх, але добрий до мене - такий він, Великий Дракон Заходу. До речі, я так і не дізналася, чому він Великий Дракон Заходу, якщо його замок на південному-сході країни? Вписую це питання до свого листа, а потім читаю послання від мами.

“ ... Не хвилюйся, з нами все добре. С тобою все в порядку? Я чула, що нещодавно ти перемогла гарпію. Ти не поранилася? Не забувай відпочивати....”

Божуся не забувати про відпочинок та добре харчуватися. Мама як завжди, хвилюється за мене більше ніж за себе.

“ ... Як ти там, сестричко? Чув, що ти десь на півдні зараз. Будь обережніша. Там живе один не дуже добрий граф, намагайся з ним не перетинатися. Тобі не сподобається.
Ти чула як тебе називають? “Королівська Валькірія”. Ну як, непогано звучить? Там є ще деякі варіанти, але цей мені сподобався найбільше. “Кривава лілія” також добре звучить, але якось занадто жорстоко для тебе... “.

Посміхаюся та пишу відповідь. Королівська Валькірія мені також подобається, але краще було б взагалі без цього обійтися.

Кривава лілія... Воно підходить мені більше ніж думає брат. Просто він жодного разу не бачив як я, з ніг до голови в чужій крові виходжу з місця бою. Від противників залишається лише попіл та кров на траві.
Чи змінилась я за цей час? Ні, не думаю.

Я - це просто я. І тільки мені вирішувати наскільки жорстокою я маю бути.

***

Час йшов, а новини з кожним днем ставали дедалі гіршими. Повстання набирало обертів, а я нічого з цим не могла зробити.

Тривожні чутки доходили до мене зі столиці Олександрії. Аристократи збирали найманців, селяни масово емігрували, союзницькі домовленості обривалися. Повстання набирало обертів.

Його причини - невідомі. Хто пояснить, чого в країні з гарною економікою та низьким рівнем незадоволення населення готується заколот? Ніхто не буде вбивати короля який всіх влаштовує.
Мені здавалося, що правитель не влаштовує лише мене, але як виявилося, це не так.

Я намагалася зрозуміти, хто голова цієї угоди, але в мене не вийшло. Ця людина, кого вмовлянням, а кого й погрозами схилила на свій бік аристократів. І всі вони мовчали. Лише деякі з них залишалися на боці короля.

Я ж все боролася з монстрами не маючи іншого виходу й вже жалкувала про своє рішення.

Навколо мене була чудова природа та прекрасні люди. З якими я, на жаль, залишалася ненадовго.

Магія кликала далі. Я боролася й серед полів й серед лісів, на скелястих горах й біля моря. Пережила всі чотири сезони під цим ясним, навіть взимку, небом.

Страшно сказати, нещодавно мені виповнився двадцять один рік. І я вже точно пройшла всю Олександрію наскрізь не один раз й побачила всі її красоти.

Але внутрішня тривога ставала з кожним днем дедалі сильнішою. Вона не давала мені розслабитися й гнала все далі й далі.

Але зараз, коли мій контракт з магією завершився, я повертаюся додому. Так швидко як тільки можу. На серці неспокійно.

Вітер б’є мені в обличчя, я женусь навздогін невпинно йдучому часу. Він біжить скрізь мої пальці, ховається в променях сонця й глузливо усміхається уночі.

Столиця зустрічає мене звичним галасом. Діти бігають вулицею, а за ними поважно ступають їх матері та няньки. На торговій площі людно, хоч вже й час зачинятись. Вже вечір. Починають запалюватись вуличні ліхтарі й додають до бурхливої столиці крапельку магії. На душі стає спокійніше. Серце відпочиває, споглядаючи мирну картину.

Королівський палац зустрічає мене тишею.

Коридори пусті й тіні притаїлися у своїх кутах. Знайомих ліврей не видно. Мої кроки віддають відлунням. Після говірких вулиць міста ця тиша б’є по вухах більше ніж будь-який звук. Серце в грудях то завмирає, то починає битися в декілька разів частіше.

Щось в середині підказує: “Так не повинно бути. Так Не Повинно Бути. ТАК НЕ ПОВИННО БУТИ!”.

Цей голос зривається на крик і щезає в тиші. За наступними дверима чутно голоси.