Глава 26 Вхід та вихід

Напевно, я повинна більше розказати про свою родину. І про палац. Та й взагалі про світ в якому я живу. Це жорстокий світ. Та водночас він чудовий.

Чотири континенти, безліч островів, океанів та морів. І серед одного з них знаходиться моя держава - Олександрія. Чому так? Раніше на цьому острові видобували дорогоцінний камінь - олександрит. Його полюбляли маги та прості люди. Вважається, що він може попередити власника про небезпеку. Зараз вже його тут не видобувають. Але назва залишилася. Тут добрі люди, чудова природа і зовнішні вороги відділені від нас морями, але внутрішні вороги звичайно залишаються. І монстри також.

Королівський палац... Взагалі це цілий комплекс будівель розміром з невелике містечко. Головний палац і багато маленьких замків. Я знаю про п’ятнадцять. Навіть в’язниця власна є. І багато парків прикрашених квітами. Краса і жах пліч-о-пліч.

Взагалі, немає нічого гіршого за життя і немає нічого ліпшого за життя. Програш одного - перемога для іншого. Для мене програш бути принцесою. Для мене програш - не мати права. Права на власний вибір. Бо я принцеса. І в мене є обов’язок. Вийти заміж по волі мого батька. По волі короля.

Це те що я повинна зробити. Але кому? Кому я повинна? І за що? Я можу відпрацювати свій борг іншими шляхами.

Я можу бути корисною. Справді. Я так багато всього знаю, а ще я вправний маг.

Але батько наказав вийти заміж. Він не бачив мене сім років. А як побачив - віддав наказ. Знову псує моє життя. За мною ж ніхто жалкувати не буде, правда ж? Так він думає.

Я розумію. Королівська влада під загрозою. Потрібно укріплювати зовнішні зв’язки, щоб втримати свою корону і життя. Але це підступно, батько. Віддавати мене заміж за чоловіка, котрого я жодного разу не бачила. Най він хоч тричі він буде принцем - я не піду заміж за незнайомця.

Вибач батько. Цього разу я не буду слухняною донею.

Тому зараз я сиджу по вуха сидячи над томами з законами Олександрії. Сиджу я, мама і мій дракон. І на все в нас є тиждень.

Два дні після мого повернення у палац пройшли спокійно. Я насолоджувалася знайомими стінами та рідними людьми поруч. Просто поверталася до свого життя. А потім мене викликав до себе король. І віддав мені наказ. Передчуття не було марним. Він знову вирішив забрати мою свободу. Віддавши мене як хабар, як гарант, іншому королю.

Спустошення. Ось що я відчувала. Але я отямилася. І вирішила боротися.

Навіщо я взагалі повернулася? Краще було згинути десь від пазурів монстрів.

Не можна так думати. Я ж добра та мила бунтівна принцеса, яка ніколи не приносить шкоди. Мені не можна здаватися. Бо хто, як не я?

Так, моє життя, це тільки моє життя і ніхто не в змозі його відняти.

Листи знайомим відправлялися швидше ніж можна уявити. Я прохала про допомогу усіх кого змогла. І люди відгукнулися.

Який день ми сидимо над цими паперами? Я не знаю. Все навкруги, і ми самі, покрито тонким шаром пилу. Спина та шия болять сидіти постійно в одному положенні, схилившись над книгами. І лише шелест паперу час від часу перериває тишу.

- Знайшла! - вигукнула надзвичайно енергійно мама.

Та ми не звернули на це особливої уваги. Це вже не вперше чути її вигуки, та жоден варіант нам не підходив. В моєму випадку ці способи скасовувалися простою вказівкою короля.

- І що там, - втомлено запитала я, не підіймаючи голови від книг.

Поруч зі мною щось мугикнув брат.

- Цього разу справді підходить, - зашарілася мама, - Вероніко, в тебе ж є посвідчення про те що ти маг з Магічної Вежі.

- Є, - погодилася я більш зацікавлено.

- Якби не було, я б зробив, - запевнив дракон також зацікавившись темою.

- Так от, є закон від тисяча чотирьохсот п’ятдесят третього року який дає можливість магу добровільно піти нести службовий обов’язок на кордон. І на час його виконання, протягом року, ніхто не може якось вплинути на мага, а добровільна служба звільняє мага від будь-яких обов’язків. Тобто дійсно, будь-яких. І ніхто нічого не може з цим зробити, навіть твій батько, Вероніко.

Ми перезирнулися з Іларіоном і в очах нарешті з’явилася надія.

Нарешті ми щось знайшли.

Я зірвалася зі свого місця і міцно обійняла маму. Всередині полум’я надії розгорілося з новою силою.

- А тепер, - сказала я трохи заспокоївшись, - потрібно перевірити, чи не анулювали його за ці двісті років.

Дракон тільки зітхнув подивившись на купи книг на робочому столі.

***

Замок був прикрашений сотнями, тисячами вогнів. Світ наповнився таємничою напівтемрявою, та все змінювалося як тільки зайти до головного, бального залу.

Тут світло ставало більш холодним, люди серйознішими, хоч і тут час від часу лунав сміх. Чулися тихі розмови, люди переходили з одного місця до іншого, з’являлися в новій компанії, розмовляли про різне, а потім їх погляд знову звертався до фігур в центрі замку.

Там було двоє. Гарна сіроока дівчина в червоній сукні й чоловік поруч з нею. В цій парі незвичним було все. Починаючи від того, що дівчину бачили вперше й завершуючи чоловіком, що доволі очевидно, був драконом. Така компанія просто не могла не привертати до себе уваги.

Ці двоє стояли спокійно та гордо не звертали уваги на людей навкруги, спілкуючись лише один з одним.

Аристократи намагалися з’ясувати щось про особистості цих двох, але ніхто не ризикував підійти до них першим. Тому, до самого приходу короля вони так і залишилися, в натовпі, але наодинці одине з одним. І всі з полегшенням зітхнули, коли король підізвав пару до себе.

- Мушу представити вам свою доньку. Перед вами тринадцята принцеса Олександрії - Вероніка, - зал зірвався оплесками, а коли вони зупинилися почулися пошепки в натовпі. Та й вони замовкли коли король продовжив, - Останні роки вона навчалася магії, тож не могла бути представлена в вищому світі, і я сподіваюся, ви з усією добротою приймете її.