Глава 25 Передчуття

- Ваша Високосте! - зустрів мене вигуком мій забутий замок.

А потім на мене налетів ураган. Інакше я назвати це не можу.

Мері, а це була саме вона впізнала мене відразу й почала задавати сотні питань, не даючи мені вставити ні слова й огортаючи знайомим запахом лаванди. Від хвилювання вона була не в змозі зупинитися й перевіряла мої руки та общупувала тіло на наявність поранень, аж поки я не притисла її до себе, не обійняла й сказала її майже на вухо:

- Я повернулася, Мері, - і вона розслабилася у моїх руках.

Важко ж їм було тут.

- Не хвилюйся, зі мною все добре. Я в порядку. Я також дуже сумувала. А тепер, як ти вже заспокоїлась, скажи де моя мати? І можеш розказати про моє прибуття Марії. Я буду рада її побачити.

- Пані зараз у своїй кімнаті. Останнім часом вона від туди рідко виходить, - похитала головою служниця вибравшись з моїх обіймів.

- Я з нею про це поговорю, - нахмурилася я, - можеш вже йти, я ж бачу як ти хочеш пошвидше поділитися новинами, - що ж, своїх емоцій вона ніколи не вміла приховувати.

Дім, милий дім. Все такий же старенький та занедбаний. Стало ніби ще пустіше. Бо в останні роки мене тут не було? Все таке знайоме та водночас незвичне. І, повинна сказати, замок дракона мені подобається більше. Він живий. Він - сплячий дракон. А цей замок... Він зовсім пустий. Тут не хочеться залишати.

Стою перед дверима до кімнат моєї матері і глибоко вдихаю повітря, так що місця в легенях не залишається, а потім повільно видихаю. На обличчя заповзає дурненька посмішка. Так посміхаються тільки найщасливіші люди.

Я постукала у двері. Два коротких стука.

- Так, заходь, - і не відриваючись від книги, - Можеш залишити обід на столику і принеси, будь ласка, чай хвилин через тридцять, - спокійно віддає новий наказ.

- Я їй передам, - говорю я і вона завмирає.

Вона декілька секунд сидить не рухаючись, а потім повільно підіймає на мене погляд.

- Вероніко, - видихає вона на одному подиху.

- Давно не бачилися, мамо, - посміхаюся я, а вона вже обіймає мене.

- С тобою все в порядку? Тебе ніхто не ображав? - запитує притримуючи мене за плечі й дивлячись мені прямісінько в очі.

Для цього її потрібно підіймати голову, бо вона набагато нижча за мене. Хоча зріст в мене середній, а от мама дійсно мініатюрна леді.

- Так мам, зі мною все чудово. Я багато чому навчилася й мене ніхто не ображав, навіть, дивись, я нарешті опанувала магічне полум’я, - і на моїй долоні загорівся невеликий веселий вогник.

- Гарячий, - сказала вона протягуючи до нього руку.

- Гарячий, - погодилася я, - Та тепер він ніколи мені не нашкодить. Я знайшла з ним спільну мову. Зі мною все в порядку. А ось ти рідко виходиш на вулицю, тобі потрібно більше гуляти на свіжому повітрі.

- Вже встигли нажалітися, - посміхнулася мама.

- І правильно зробили, - запевняю я, - Кого окрім мене ти послухаєш? Ти ж взагалі нікого не слухаєш.

- Ти виросла. І зараз взагалі не про мене, - відбила вона. - Розкажи, що сталося за ці довгі роки.

- Звичайно, сідай зручніше, зараз я все тобі розкажу...

І я почала розповідати. Виявляється, так багато всього відбулося за цей час. Мама хвилювалася за мене і, я не думаю, що мені вдалося запевнити її в тому, що Іларіон насправді піклувався про мене. Він добрий дракон. Я знаю що він такий тільки для мене, але ж все інше не має значення. Для когось і я жахлива людина. Ідеальних не існує.

Я показала мамі чому я навчилася за ці роки, та й сама була вражена. Якщо порівнювати мої навички з минулим, це просто небо й земля. Я не вміла зовсім нічого. А моя фізична форма? Настільки велика різниця може бути між тендітною принцесою яка ніколи нічого важчого за ложку в руках не тримала і дівчини яка останні два роки тренувала майже кожного дня?

Здається я навіть подорослішала. Але з мамою я все та ж принцеса Вероніка - її дорога донька. Яка дуже чекає на день коли розквітнуть блакитні лілії.

Витримала цей допит з честю, а потім почала розпитувати маму про те, як вона провела цей час без мене.

Як виявилося, більшість часу вона провела у своїх батьків. Король відпустив її туди з умовою що вона там не буде затримуватися більш ніж на два тижні за візит, а потім такий же час буде проводити у палаці. Все для того, щоб підтримати ілюзію гармонії у королівської сім’ї. І про те, що злякалася коли я зчезла, і про те як шукала мене. Як злякалася коли дізналася про моє викрадення і як благала короля зібрати команду на мої пошуки. Мама плакала, а її обіймала й говорила, що все скоро буде добре.

- Він навіть не намагався тебе шукати, - зі злістю сказала мама після того, як заспокоїлась.

- Це дивно, - сказала я замислившись.

- Те що він тебе не шукав? Йому тільки в радість це. Йому і Гері. А як же, зникла ще одна загроза. Хоча яка з тебе загроза, - зітхнула мати.

- Я не про це. Дивно, що він так спокійно й швидко мене прийняв. Ще й разом з першою королевою. Неначе моя поява їм була потрібна. Чи не конкретно моя. Але це та карта яку вони можуть гарно розіграти.

- Дійсно дивно, - тепер вже замислилася й мати.

Він же міг мене не пустити. Міг не прийняти. Міг... Та багато чого він міг насправді. Але не зробив.
Не вірю я просто через журбу за своєю донькою. Тим паче перша королева... О, вона ще та змія. Я такою бути ніколи не зможу. Я можу її зрозуміти - вона робить все заради своїх дітей, але деякі її вчинки просто не піддаються логіці. Деякі з них робляться просто на почутті неприязні чи ненависті, чи просто від нестачі знань. Але в управлінні людей вона просто незмінна. Навіть мого батька змогла заплутати у своїй павутині. А він і не проти.