Глава 24 Повернення до фальші

Королівський палац зустрічав мене галасом. Щось відбувалося, слуги бігали по двору не зупиняючись ні на мить. Певно, готувалися до свята. До якого? Я не знаю.

Світло і просторо. Купа людей у чорно-білій формі - слуги. І офіцери у синьо-білій. Сонце яскравими відблисками зупиняється на колонах палацу, як храму. Храми... Так, всім би тут не завадило покаятися у своїх гріхах. Хоча такі храми встановлювали не для цього. Храм - дім богів. Місце де вони могли відпочити. Це вже пізніше все змінилося. Люди почали відчувати себе “грішними”, а ще трохи пізніше зневірилися в богові. Як казала одна людина: “Боги померли. І це люди їх вбили”.

Так, наш світ на межі. Хоча коли ж він був не на ній? Люди намагаються знищити одне одного. Монстри намагаються вбити людей. Звірі вбивають одне одного. І їх вбивають люди. І заради чого? Все навколо в крові.

Так. Це місто таке світле та, ззовні, чисте, але я відчуваю цей металічний, огидний, запах крові.

- Дім, рідний дім, - протягнула я оглядаючись на всі боки.

Трохи дивно знову бути тут. Така приємна ностальгія.

- Вам сюди не можна, - говорить мені лицар перекриваючи вхід до палацу.

І це також викликає в мені ностальгію. Як давно мені не забороняли знаходитись на моїй території. Хтось не знає свого місця.

- Вільно входити до палацу може тільки королівська сім’я та їх слуги, а Вас, міс, я бачу тут вперше, - продовжив він.

- Хороший песик, а тепер пропусти мене до батька. Чи дійсно мене не впізнаєш? Ну то поклич когось старшого.

Він переглянувся зі своїм колегою і дійсно кудись пішов. О, не думала, що це дійсно працює. Невже, всі ці роки мені потрібно було поводитися саме так? Безрозсудно.

А якщо це працює, то чому б не продовжити?

- Мені набридло чекати. Передай королю, що додому повернулася його донька, принцеса Вероніка. Він буде дуже радий це чути, - злегка саркастично посміхнулася я.

Офіцер впіймав служника який проходив повз і передав йому мій наказ, а сам залишився на своєму посту. Ну, що ж, так також можна.

Цікаво, як батько відреагує? Чи він мене взагалі пам’ятає? Пам’ятає, що за дурне запитання? Все-таки я його донька. І приношу йому чимало клопотів.

Після того як побачуся з батьком потрібно піти до мами. Я б зробила це відразу, та мене б не пропустили до неї так легко.

І я тут для того, щоб допомогти моїй мамі. І більше нічого. Вони мені ніхто. Майже всі.

Хоча, кому я брешу? Я люблю свою родину. Хоч вона й не дуже дружня і мене саму мало хто з них любить. Я їх також не люблю. Просто родичів не обирають.

- Прошу Ваша Високість, Його Милість вже чекає на Вас, - прибіг замилений служник.

- Де він мене чекає? - запитала вирушаючи за ним й підморгнувши наостанок офіцеру.

Мені здається, чи він трохи почервонів? От це неочікувано. Я що, настільки гарна? Щось ніде не видно поціновувачів моєї краси. Хоча.. Я все ж таки доволі гарна. Напевно від матері передалося. Тільки очі від батька. Такі ж сірі. Напевно тому люди кажуть, що я на нього схожа.

- В головному обідньому залі, принцесо.

Я впевнено вирушила в потрібному напрямку. Якось не дуже гарно виходило. Слуга показував шлях принцесі в головному палаці. Я тут виросла. Слуга потрібен для супроводу та допомоги. Ніяк не для того, щоб показувати шлях по якому мої ноги ходили сотні разів. Навіть тисячі. Сумісні обіди були не таким вже й рідким явищем у нашій сім’ї. Коли нас з мамою ще запрошували.

Тож завершили ми шлях так, як і слідувало. Слуга за моєю спиною, я перед ним.

Двері переді мною відчинилися нечутно. Хоча в моїй душі в цю мить гриміла гроза.

Переді мною повстала знайома картина. Той самий стіл з червоного дерева з білою скатертю ті ж стіни блакитного кольору й декілька, знайомих до кожної тріщинки, картин на них. Ті ж самі король з першою королевою. Вони не змінилися, ніби лиш трохи постарішали. Все такі ж холодні сірі очі.

Ніби кольор очей в нас однаковий, та з його очей на мене дивиться крижана байдужість. Ох батьку, коли ж Ви стали таким?

Заходжу й вклоняюся в легкому поклоні й схиляю голову, все як вчила мати.

- Що ж, - говорить він після декілька митей тиши, - Давно не бачилися, принцесо. Сідай. Розкажеш, як в тебе пройшло навчання.

- Дякую, батько. З радістю.

Я присіла по ліву руку від короля. Місце по праву руку було зайнято королевою.

- Я також рада Вас бачити. І Вас, батько, і королеву Геру, - вклонила голову і для неї.

- Також рада бачити тебе тут, - наскрізь фальшиво посміхнулася вона, - Тож, ти так швидко завершила своє навчання. Не очікувала побачити тебе в найближчі роки.

Так би й сказали, що взагалі не хотіли мого повернення й сподівалися що я там помру й мене ніхто не згадає. А я повернулася. Яка я погана принцеса.

Ніхто так і не наказав додати (столове) наряддя для мене. Доволі товстий натяк на тонкі обставини. Що ж, я тут не надовго.

- Так, я завершила своє навчання. Дракон займався зі мною особисто і я багато чому в нього навчилася. Я випустилася зовсім нещодавно й тепер повноцінний маг з Магічної Вежі. Як тільки випустилася, відразу відправилася додому.

- Горджуся тобою, Вероніка, - проговорив король. - Напевно, ти хочеш побачитися з матір’ю я можна скоріше... Тож можеш відправлятися до неї в замок, а з тобою я ще зустрінуся пізніше.

- Дякую, батько. Тож я піду. До зустрічі, батько, королево, - вклонилася на прощання й вийшла.

Двері за моєю спиною зачинилися, а на моїх вустах розцвіла усмішка.

Як же вони швидко мене прогнали. Та, головне, мені дали дозвіл на відвідування мами.

Мамо, я йду. Чекай на мене.