Глава 22 Нові таємниці

Вчора, після того, як всі заспокоїлися, ми вирішили, що Азалії потрібно повертатися додому.

Вона не хотіла, але прийняла це. Вдома її чекало багато небезпек, та всі вони марніли перед погрозами смертю. Ми не сумнівалися в тому, що герцога вже почали шантажувати життям його доньки. І тому, щоб він не встиг наробити помилок, ми вирушили негайно.

Ми вже третій день майже без зупинок кудись несемося. Я вже добряче від цього встигла стомитися. А хто казав, що буде легко? Ну, я на це сподівалася.

Як я зраділа коли ми все ж таки досягли дому Азалії!

Це був замок в центрі невеликого міста. Кам’яний та важкий. Вузькі вікна та високі стіни.

Нас впустили без питань відразу як побачили Грега. З самого входу в місто нас супроводжували шепотом за спиною. В голосах людей чулася радість - всі впізнали свою юну господиню. Здається, тут її люблять.

І це не дивно. Навіть я встигла прив’язатися до цієї милої та сильної красуні.

Всередині замок був доволі світлим та затишним.

Нас зустрічав герцог Вологок. Це був високий та міцний, ще зовсім не старий, чоловік. Його блакитні очі знайомо сяяли. Так ось від кого в Азалії такі очі. А от волосся в нього зовсім інше. Темне, але не чорне, скоріше темно-каштанове. В ньому вже з’явилися сиві смуги.

Якби він був молодшим, я б може в нього закохалася. Хоча, навколо мене завжди багато красунчиків. Здається я взагалі не зустрічала не гарних людей.

Азалія кинулася з обіймами до батька, ледь не збивши його з ніг, і він міцно притис її до себе. Так і повинна виглядати довгоочікувана зустріч батька з донькою.

Потім він потис руки Грегу з Віктором. Вони почали розмову про щось, та я не прислухалася. В них точно є багато речей про які, вони б цього не хотіли, я не повинна знати.

Тож я мовчки роздивлялася предмети інтер’єра аж доки на мене не звернув уваги герцог.

- Це Ронія. Вона нещодавно приєдналася до нашої команди й дуже допомогла при моєму рятуванні, - представила мене Азалія своєму батьку.

- Рада з вами познайомитися, лорде, - вклонилася я в легкому уклоні.

- Можеш встати. Дякую, що допомогла моїй доньці, - вклонив голову він, а потім продовжив, - Напевно ви всі втомилися за ці дні. Тож відпочиньте сьогодні. Про справи поговоримо вже завтра. А зараз я хочу поговорити зі своєю донечкою.

В цей момент мені просто хотілося від душі сказати герцогу “спасибі”. Бо таку втому я відчувала вже дуже давно. Здається так важко було лише під час перших тренувань з Іларіоном.

До речі Іларіон. Він напевно хвилюється про мене. Точно хвилюється. Це ж мій старший братик. І ніщо цього не змінить.

Чесно говорячи, для мене зовсім не важливо скількох людей він вбив. Чи стільки міст знищив з лиця землі. Мені не важливо все що не має до мене прямого відношення. Я роблю тільки те що я хочу.
Може я на це не заслуговую? Я егоїстка. Я не янгол. Я ніколи себе ним і не називала. І доволі справедливо, якщо поруч зі мною також будуть не янголи.

Я доволі наївна. Але лише тому, що дуже люблю одягати рожеві окуляри.

Напевно потрібно написати листа дракону. Хоча робити це саме зараз буде доволі підозріло. Завтра спрошу дозволу у герцога.

Майже впевнена, що зараз мій лист перехоплять. А скриньки для відправки листів ми з Іларіоном собі не організували. Мамі я відправляла листи зачарованими конвертами, але так я не могла отримати відповіді. І я справді так і не навчилася їх робити.

Мені відвели невелику гостьову кімнату з ванною тож я з радістю помилася, переодяглася та лягла спати.

Нарешті я зможу виспатися. Вперше за довгий час.

Вранці мене розбудила служниця. Мене викликав герцог.

Що до герцога Вологока... Він мені був знайомим. Я бачила його в дитинстві, коли ще жила в головному палаці. Але ці зустрічі були рідкими й недовгими. Я його впізнала, хоча насправді досі не знаю його імені, а він мене ні. Та і як він міг мене впізнати? Я змінилася з нашої останньої зустрічі. А дивлячись на моє коротке волосся нікому й в голову не прийде, що я шляхетна леді.

Я швидко зібралася й вирушила на зустріч до герцога.

Сьогодні в мене з’явилися час та сили на те, щоб краще оглянути замок на шляху до кабінету. Цей замок відрізнявся і від замку дракону, і від того замку в якому я жила з мамою. За відчуттями він нагадував мені будинок маминих батьків. Затишний. За цим будинком доглядали й він ніколи не залишався пустим. Напевно, тут часто лунає дитячий сміх.

В кабінеті уже знаходився герцог, Азалія та Віктор з Грегом.

Для мене було очевидно, що з Азалією та Грегом вже провели розмову окремо на рахунок того, про що нам з Віктром можна розповідати, а про що ні. Я не в образі. У них майже немає причин нам довіряти.
Після короткої бесіди ні про що ми нарешті перейшли до головного.

- Насправді я хотів поговорити про викрадення Азалії. Про це, як ви розумієте нікому не потрібно знати. Ні про те що її викрадали, ні про причини її повернення. Ми скажемо, що вона сама захотіла повернутися додому, не витримала життя без доромоги роду, і саме ця версія буде озвучена для великих мас. А для вас в мене є пропозиція: чи не хочете ви стати захисниками Азалії на офіційних підставах. Стати до мене на службу, - запропонував герцог.

Я чекала на щось подібне.

- Перед тим як погоджуватись, я б хотіла дізнатися що погрожує Азалії.

Хоча я точно не стану на службу до герцога. Принцеса на службі у герцога. Це навіть звучить смішно.

- Це гарне прагнення. Але ви повинні пообіцяти, що інформація не вийде за межі цього кабінету, - ми з Віктором кивнули.

Герцог не став брати з нас магічних присяг, що говорило про певний рівень довіри. Не хотілося його підвести. Або він знав що ми досі в кайданах контракту й не зможемо розказати навіть якщо захочемо.