Глава 19 Артефакт

Ніч пройшла спокійно і вже на сході сонця ми відправилися до нашої мети. Ліс ставав дедалі густішим, та Віктор запевнив мене в тому, що ми направляємося в правильне місце.

Йшов час. Я вже навіть трохи втомилася йти. Бо по лісу це робити важче ніж по тракту. Дорога тут була, але по ній вже довго не ходили тож коріння дерев та трави зайняли своє законне місто на стежині.

Чомусь я думала, що це місто знаходиться серед полів чи якихось невеликих поселень як Веренія, тому дуже здивувалася коли ліс раптово розступився. Ми опинилися перед високими залізними воротами. Перед входом до міста.

Ми завмерли на декілька секунд, а потім Азалія штовхнула двері. Вони відкривалися з ледве помітним скрипом. А я з наростаючим жахом дивилася на картину, що відкривалася моїм очам.

Пусті вулиці, розплавлений камінь бруківки. Просто розплавленні будинки. Знищені вогнем такої температури, яку складно навіть уявити.

А я могла уявити. Так. Тепер не залишилося сумнівів. Це зробив дракон. Мій дракон.

Не чутно жодного звуку. Місто неначе застрягло в часі. Зупинилося в тому дні. Сіре, кам’яне, зруйноване, покинуте місто.

Місто-привид.

Таким його зробив мій дракон.

Я можу уявити як цими вулицями бігали діти. Я можу уявити як їм услід кричали батьки. Я можу уявити життя в цьому покритому попелом місті. Сміх дітей, фестиваль на головній площі й закохана пара, що весь вечір трималася за руки.

І це зробив мій дракон.

Скільки ще я такого побачу? Скільки міст зруйнованих драконом котрого я так сильно люблю. Десятки? Чи сотні? Життя в нього було дуже довгим. І далеко не завжди він прикидався людиною. Якісь сто років з його дуже довгого життя.

І чому мені так хочеться залишитися в щасливій ілюзії мирного життя? В моєму сонному замку.

- Ти заходиш? - вирвала мене з думок Азалія своїм голосом - заспокійливим шумом моря.

Грег з Віктором вже зайшли всередину тільки я стояла за ворітьми.

- Так. Вибач, замислилася, - сказала заходячи всередину й відводячи погляд від зламаної ляльки на бруківці.

Азалія закрила за мною вхід в місто.

- Неприємні спогади? Розумію, приголомшлива картина. Місто-привид. Аж мурахи по шкірі, - здригнулася вона. - Не хвилюйся, ми тут зовсім не надовго.

- Ми точно знаємо куди йти? - запитала я.

Якось так вийшло, що завдання уточнювали у замовника без мене, а я так и не дізналася його подробиць.

- Так, нам вказали куди йти. Нам потрібно просто забрати один артефакт в будинку. Він лежить в скриньці. В одній з кімнат. Нам дали гарний опис. Це повинна бути дерев'яна скринька з рубіном в центрі. Наша задача перевірити є артефакт на місці чи ні. Якщо є, то принести його до замовника. Зовсім просте завдання, правда ж? - посміхнулася мені Азалія.

Своїм виглядом вона давала мені зрозуміти - хвилюватися ні про що. Та я й не дуже хвилювалася.

-Дивно що ми перші встигли взяти таке просте завдання, - Азалія лише знизала плечима. - Чи безпечно відкривати скриньку? Ми ж не знаємо який всередині артефакт, - схвилювало мене питання.

- Не хвилюйся про це. Господар надав мені право доступу до артефакту, - покрутила вона переді мною невеличкою карткою з відбитком магії господаря, - правда її вистачить лише на один раз і можу скористуватися нею лише я. Нічого поганого просто не може статися.

Впевненість в її голосі вимусила почати сумніватися мене. Хоча може я занадто переймаюся? Дійсно, що може статися?

Що ж може статися в компаній в якій є принцеса, аристократка, лицар і вбивця. І всі вони ховають своє обличчя. Нічого, взагалі нічого.

З чого я взяла, що Азалія аристократка? Я в цьому не впевнена. Але її поведінка та лицар поруч з нею, говорять самі про себе. От як в цю команду потрапив Віктор я зовсім не розумію. Повинна сказати, що він свою суть ховає краще ніж Азалія з Грегом, та, після підписання контракту, він перестав особливо приховувати свої навички.

Дуже сподіваюся, що з мене актор кращий ніж з них.

Так, розмовляючи з Азалією я не помітила як ми пришли майже до центру міста. Там, біля одного з двоповерхових будиночків нас вже чекали Грег з Віктором.

- Це він? - запитала Азалія підходячи ближче.

- Нібито він. Судячи з опису, - відповів Віктор.

По його виразу обличчя було очевидно, що, навіть якщо це не той будинок, його не хвилює находження в чужому будинку без дозволу господаря.

Грег без зайвих слів відкрив двері та увійшов до будинку.

Цей будинок, на відміну від інших, гарно зберігся. Його стіни залишилися цілими. Лише в деяких місцях були помітні сліди полум’я.

Зустрічала нас невелика вітальня, декілька дверей та сходинки наверх. Туди направився Віктор.

- Нам потрібен кабінет, - повідомила мені Азалія.

Я також направилася на пошуки. Першою мені на шляху зустрілася кухня. Це було зовсім невелике, але світле приміщення. Все навкруги покривав товстий шар пилу. Обідній стіл знаходився тут же. На ньому залишилися три пусті тарілки. Біда спіткала несподівано.

Не встигла я зануритися у думки як нас покликала до себе Азалія. Їй вдалося знайти кабінет першою. Він знаходився на першому поверсі, в сусідній кімнаті з моєю.

Віктор швидко спустився зі сходів й опинився в кабінеті навіть раніше ніж я. Грег від Азалії взагалі не відходив з моменту входу в дім. Лицар повинен захищати свою леді.

Кабінет виявився доволі великим за розміром. Декілька книжкових шаф, масивний дерев'яний стіл, та два крісла. Для господаря та для відвідуючого. Меблі виглядали масивно та солідно, хоч і трохи потерто. Ними активно користувалися упродовж багатьох років.

Азалія підійшла до столу, але дверцята не відкривалися.