Глава 18 Дракон

Наступного дня ми зустрілися, як і планували, на виході з міста.

На одному з трьох. Один вихід - це той через який я прийшла. Другий - це порт. Тобто шлях по воді. І третій - це шлях в Лаос. І до столиці. Взагалі всі дороги так чи інакше приведуть вас до столиці. Така вже країна.

Грег був одягнутий в повну лицарську екіпіровку й за спиною в нього був доволі великий рюкзак, а на плечах накинутий синій плащ.

Віктор виглядав так само як вчора, а Азалія змінила легку сукню на темні штани з сорочкою. Я одяглась майже так само, як вона, тільки в більш темних кольорах. Все ж таки до мого нового волосся вони пасували більше ніж світлі відтінки.

Повинна зізнатися, що досі не дуже звикла до своєї нової зовнішності й іноді не впізнаю себе в дзеркалі, та скоро я повинна звикнути до цього. Все ж таки час йде й мене вже навіть не дратує волосся що постійно намагається закрити мені коло огляду. Потрібно було все ж таки залишати його трохи довшим. А так навіть косу заплести не вийде.

Ми вирушили в шлях відразу після того, як я прийшла. Хоч я й пришла раніше ніж ми домовлялися.
Шлях нас вів на захід через поля, а потім ліси. І, настільки я знаю, населених пунктів між Веренією та Лаосом немає. Це доволі дивно, але не мені про це судити.

Хоча з іншого боку - я принцеса цієї країни й доволі дивно бачити таку площу незаселеною при доволі великій кількості населенню в країні з невеликою площею. Причин для цього я не знаю.

І чому взагалі Лаос став покинутим містом?

Азалія завела зі мною розмову ні про що й ми просто перемовлювалися дорогою. Віктор також приєднувався час від часу. З ним ми трохи поговорили про магію.

Як на мене - ця тема взагалі невичерпна, а я про неї можу говорити без зупину. До речі, ці розмови змусили мене зрозуміти, що я от вже два тижні не займаюся. І в найближчий час тренуватися не зможу. Бо обов’язковою частиною моїх тренувань є вправи з кинджалами. А я сказала що не володію зброєю.
Хоча мої кинджали завжди знаходилися зі мною. Пристебнуті до пояса, хоч це й не дуже зручне місце, й покриті магією невидимості.

Шлях пройшов спокійно. Більшу його частину ми знаходилися під деревами й нам було не жарко. Та і я стала вільніше себе почувати в новій компанії. Як і вони. Ми навіть з Грегом перемовилися декількома фразами. А він, як я зрозуміла, ще той мовчун.

Мінус нашого шляху - це те, що й на ночівлю ми вимушені зупинитися в лісі.

Та це не було проблемою коли в команді є маг.

Взагалі, три з чотирьох учасників моєї нової команди були магами. Я, доволі сильний маг який володіє людською магією, ще й магією драконів. Азалія маг-цілитель. Такі маги можуть тільки зцілювати та це доволі рідкий дар магії який має як плюси, так і недоліки. Такі маги не мають права шкодити іншим людям, бо можуть втратити свій дар, але захищати своє життя вони мають право. Хоча це й ризиковано.

З такими магами зазвичай всюди ходить їх помічник-воїн. Щоб маг-цілитель міг залишитися вільним й зберегти свій дар. Грег чудово вписувався в цю роль.

Третій маг в нашій команді - Віктор. Та він дійсно має лиш краплю магії в себе всередині, але попри це, доволі майстерно нею користується. Тим чим може.

Готувати їжу нам не довелося, бо ми ненадовго йшли й в нас були припаси з собою. Та вогнище ми все одно розпалили. Просто щоб зігрітися.

Всі сиділи біля вогню й грілися і я сіла також поруч, хоч мені холодно й не було.

Чому? «Дихання полум’я». Це заклинання з магії драконів я використовувала майже постійно. Це відбувалося вже автоматично. Я так звикла до полум’я всередині, що вже не уявляла своє життя без нього. Магія драконів стала мені рідною й без неї я не уявляю свого життя. От що означає - магія всередині.

Людська магія... Вона розлита в повітрі. Вона розлита навкруги, але вона все одно чужа. Магія драконів натомість рідна. Вона живе в тобі. Підтримує й завжди знадиться поруч. Не щось окреме - частина тебе самого.

Потріскував вогонь, над нами з’явилися зорі, а ліс почав жити своїм життям. Десь тріщали вітки під лапами лісних створінь, шаруділа трава. Гілля колихалося від вітру. Полум'я створювало химерні тіні.

Ми спокійно тихо перемовлялися і я згадала питання яке непокоїло мене вдень.

- Чому Лаос став покинутим містом? - запитала я у всіх відразу не знаючи кому адресувати питання.

Мене зустріли очі повні нерозуміння. Здається я знову спитала щось дивне.

- Дивно, що ти не знаєш, - підтвердив мої думки Віктор.

- Я зовсім нещодавно покинула Магічну Вежу, - нагадала їм мою вигадану історію.

- Це сталося декілька років тому. Три здається, - пригадувала Азлія. - На це поселення напав дракон. Він спалив майже пів міста. Всі хто вижив швидко покинули ці місця й більше не поверталися. Бояться, що дракон знову до них навідається.

- Дракон? - перепитала я. - Та навіщо дракону таке робити?

Перед очима у мене з’явилося усміхнене обличчя Іларіона.

- Ніхто не знає, - знизав плечима Віктор, - Та кажуть, що голова міста щось заборгував дракону. А дракони так просто нічого не забувають. Хоча, хто його знає як там насправді. Дракони ніколи не любили людей. І вбивали просто так.

- І більше ніхто нічого не знає?

- Ні. Говорять що червоний дракон прилетів та спалив місто. Більше нічого.

Вони говорили про це так просто. І продовжили свої минулі розмови.

А я думала про те, що єдиний червоний дракон в нашій країні - Іларіон. Великий Дракон Заходу що живе на сході.

Мій дракон.

І в мене не виходить себе обманювати. Той дракон що спалив місто - це Іларіон. Мій великий добрий старший брат. Мій учитель та друг. Той в кого на спині я відчувала себе вільною та коханою.