Глава 15 Море

Веренія... Це місто дихало солоним повітрям. Вулиці викладені бруківкою, а від постійного руху возів та карет здіймається пил. Та він швидко здувається легкими подихами прохолодного вологого вітру.

Це місто постійно шуміло та дихало в якомусь своєму, шаленому ритмі. І цей ритм мені не вдалося відразу опанувати. Всі кудись біжать і я зовсім не знала куди мені подітися в перші хвилини свого перебування в цьому мурашнику.

Здається, я за все життя бачила менше людей ніж зараз, за декілька хвилин. Навіть в Ілакії життя брало повільніший темп.

Гільдію найманців було знайти нескладно.Вона знаходилася у самісінькому центрі міста.

Це була двоповерхова будівля з дизайном під дерево, хоча цілком очевидно, що серед цього кам’яного міста не може бути дерев’яної будівлі.

Взагалі такий дизайн був обов’язковим для всіх філіалів гільдії найманців. Завдяки цьому їх було легко знайти в будь-якому місті. Доволі продумано.

Що я відчувала заходячи всередину? Внутрішній трепет. Передчуття нового кульбіту мого спокійно-неспокійного життя. Запах паперу, дерева та легкий присмак метала на губах. І шум десятків голосів.

Огледівшись я побачила на стіні дощечку з прикріпленими на ній замовленнями (біля неї стояло декілька людей, а один з них саме в цей момент зірвав папірець беручись за завдання), три столи за якими, на лавах, сиділи команди найманців у важкій броні. З-за столів час від часу лунав гучний сміх.

І висока стійка за якою стояла молода дівчина. Вона привітно посміхалася й обговорювала щось з найманцем. Напевно, видавала нагороду.

Сходини на другий поверх знаходилися за її спиною. Що там знаходилося я не знаю. Напевно якісь робочі приміщення.

На мене ніхто не звертав уваги. Нові люди тут не були рідкістю. Це дозволило мені зменшити своє внутрішнє хвилювання.

Я почекала доки дівчина звільниться й підійшла до стіки.

- Вибачте, - звернулася я до неї, - я б хотіла зареєструватися в гільдії. Що мені потрібно для цього зробити?

- Держіть, - з черговою посмішкою на обличчі вона дала мені лист паперу та олівець, - на цьому аркуші написані питання на які Вам потрібно відповісти. Поруч з питаннями є місце для відповіді. Прошу писати правду про Ваші здібності, це допоможе нам розуміти, які завдання можна Вам давати безпечно для Вашого здоров’я. Не рекомендую перебільшувати Ваші здібності, - ще раз повторила вона. - Ви можете це зробити тут, чи сісти за стіл.

Я обернулася на столи й побачила, що один з них так вчасно звільнився.

- Дякую, я піду за стіл, - й пішла до столу.

Лава була збита трохи грубо, а стіл був зависокий для мене. Трохи незручно. Цей стіл прожив довге життя і мав би вже давно відполіруватися та на ньому все одно залишилися щербини та нерівності. Стільки ж людей побувало тут до мене...

Я заповнила графу з ім’я. Вписала своє нове ім’я “Ронія” й замислилася надовго.

Що мені писати в графі здібностей? Не хотілося видавати більшу частину своїх вмінь. Я не дуже сильна за власними мірками та якщо порівнювати з драконом - я зовсім маля. Але я вважаюся доволі сильною серед звичайних людей. Те що я маг вже робить мене сильнішою за більшість людей.

Магія... Так, про неї потрібно написати в першу чергу. І ні в якому разі не можна говорити про те, що я володію магією драконів. Де ви бачили людей, які нею б володіли? У цьому вся і справа.

Людська магія... Нею я володію на більш низькому рівню. Дракон говорив, що це середній рівень володіння магією. Хоч мені даються заклинання з вищої магії, але вони йдуть дійсно складно.
Тож в графі “Магія” пишу “Нище середнього з нахилом у магію вогню”. Володіння зброєю вказую на нульовому рівні. Не хочу вбивати монстрів. На них можна заробити багато грошей, а за грошима я не женуся. Тим паче що це небезпечно й на спокійне життя зовсім не схоже.

Хоча без практики мої вміння володіння зброєю можуть і погіршитися, але якщо вже так ставити питання, то я все одно не покину свої тренування і сподіваюся знайти партнера для спарингів. Сильного партнера.

В графі “Інші вміння” я вказала своє вміння створювати ліки та розбиратися у лікарських рослинах.

Коли я принесла заповнений бланк дівчини вона сказала, що я можу спокійно брати завдання, що находяться на лівій дощечці від входу. А якщо в мене з’явиться команда, то я зможу брати завдання більшої складності. Та в будь-якому випадку вирішувати тільки мені. Просто тоді гільдія не гарантує збереження мого життя.

Вона сказала, що я могла б брати більш складні завдання, якби володіла зброєю, а так для їх використання мені потрібно знайти компаньйона. Навіть порекомендувала найманців з якими я можу об’єднатися, та я відмовилася зі словами, що хочу спочатку трохи опануватися в новому місці.

В цей день я завдання собі не обрала. До того часу як я зареєструвалася, я зголодніла тож пішла шукати собі гостинний двір. Перший на який я натрапила навивався “Смажений гусак” трохи віддалений від центру та в спокійному районі. Це місто було чистим і хоч людей було багато, мені знайшли вільну кімнату. Я заплатила за неї на тиждень вперед. Може я тут залишуся й на довше.
Там мене смачно погодували. І виявилося, що тут й справді можна скуштувати смаженого гусака. 

Час вже підходив до вечора, та ще не темніло. І, як би я не втомилася, я вирішила пройтися по місту. В мене була мета.

Так, я йшла до моря.

Я витратила майже годину на те, щоб дійти до пристані. Навколо ходили сотні, тисячі людей, бігали діти, перекрикувалися матроси вигружаючи на землю з кораблів товар. Солоне повітря било в обличчя.

А я дивилася на море. Воно блакитне та глибоке, тягнулося до самого горизонту. Кораблі пливли по морю. Лише паруси, десь далеко виднілися на фоні сонця.