Глава 13 Початок шляху

Я йшла дорогою серед зеленої трави й насолоджувалася довгоочікуваною свободою. Тепер я вільна й можу йти куди забажаю. Йду зоставляючи минуле життя позаду. Не обертаюся назад.

Це не означає, що я його забуваю. Просто я хочу, хоча б на декілька років перестати бути тринадцятою принцесою. Я мало чого гарного бачила від цього титулу у своєму житті. Тому я навіть вирішила взяти собі інше ім’я та придумати нову історію. Може навіть волосся пофарбую чи, нарешті відріжу його. Воно мені ніколи не подобалося. Тепер я можу це зробити.

Вітер бив в обличчя, а сонечко м’яко гріло, не обпікаючи, а лише огортаючи своїм м’яким промінням. Час від часу навколо виднілися польові квіти і я вже назбирала невеличкий букет із різних їх видів. Вони могли бути корисними в лікарській справі, та зараз цим перейматися я не хотіла.

В моєму серці оселилася птаха свободи. Полум’я всередині огортало мене золотими іскрами щастя. І все навколо дихало свободою. Здавалося, що все навкруги раділо разом зі мною.

Я йшла вже трохи більше години до того як дійшла до першого перехрестя доріг. Я сіла прямо посеред шляху й дістала карту зі своєї сумки.

Я розстелила її перед собою та знайшла місце в якому я знаходжуся. Зараз в мене лише дві дороги я можу піти на північ по тій дорогі по якій я йшла раніше, чи повернути на захід. Дорога на захід веде до столиці, а туди я точно не хочу. А от дорога на північ виведе мене до портового міста Веренія. Звичайно ж я піду туди. Хоча йти ще доволі далеко. Мені потрібно буде пройти через два селища на шляху до міста і йти мені до першого селища ще години дві. Не так вже й багато. Сподіваюся що там є гостинний двір, бо я планую залишитися там на день. Купити їжі та й просто познайомитися з цим містом. Я нікуди не поспішаю.

Разом з Іларіоном я ходила до іншого селища. Того що буде на заході. Та й не ходили - літали. Там вже звикли до дракона який купляв в них продукти упродовж багатьох років.

До речі, а скільки драконові років? Два роки жили разом, а я так цього і не дізналася.

Я зібралася в шлях і вже через дві з половиною години, час від часу поглядала на кишеньковий годинник, в далині замаячило невелике селище.

Воно виявилося зовсім невеликим. Може з півсотні домівок. Але вони не тіснилися одна до одної. Навколо кожної великий простір. В основному заповнений плодоносними деревами. Одна головна вулиця і, поки я йшла помітила, ще два невеличких провулки.

Вулиці не були пустими не дивлячись на те що зараз обід й сонце вже припікає. По вулиці бігає декілька дітлахів, а за ними придивляються трохи старші діти.

На мене звертають увагу люди що проходять повз, а я розумію що мій страх нікуди не щез. Я досі боюся людей. І тут немає нікого знайомого. Та я глибоко вдихаю повітря в легені, а потім повільно його видихаю і рахую до від одного до п'яти, а потім напаки. Одягаю на обличчя легку посмішку й крокую до єдиної двоповерхової будівлі в цьому селищі.

Інтуїція підказує мені, що це гостинний двір і я не помиляюся. Над дверима прибита вивіска з якоюсь смішною назвою та перед очима трохи пливе і я не можу її прочитати. Тому я швидче заходжу всередину.

Там я бачу жінку що з моїм приходом підіймається зі свого місця й привітно мені посміхається. На ній світле плаття й червоний фартух. На голові в неї зав’язана хустка. Жінці вже близько сорока та вона виглядає мило й привітно. Ніби прийшов до тітки у гості. І я посміхнулася їй у відповідь.

- Можна зняти у вас кімнату? - після привітань перейшла до справи я.

- Зараз у нас дві кімнати вільні. Вони майже однакові, різниця лише в тому як далеко вони від сходів. Одна наприкінці коридору, інша друга від сходів.

- Мені ту що в кінці коридору, - обрала її, щоб точно не помилитися.

Жінка віддала мені ключі, а я відразу заплатила за один день проживання тут і за обід в кімнату.

Зачинивши двері своєї кімнати я з полегшенням зітхнула й лягла на постіль, перед цим очистивши заклинанням і себе і кімнату. Вона не була брудною, просто так мені було спокійніше. Це вже давно стало моєю звичкою. З того часу як я декілька разів вступала в розлитий на підлогу реактив. І таке в нашому замку відбувалося.

Я пішла лише декілька годин тому, а вже сумую за домом. Як давно замок дракона став моїм домом? Не знаю. Та він швидко завоював позиції у моєму серці.

Їжу принесли через декілька хвилин і я смачно пообідала. Навіть стала краще виглядати. Бо, чесно говорячи, я встигла втомитися за ці три години. Моя фізична форма стала набагато кращою за ці два роки, та я звикла до інших видів активності. Поєдинок на мечах, проходження всіляких пасток чи стрільба з арбалета, я звикла до такого.

Виходити не хотілося. Було страшно. Чого я так боюся? Я й сама пояснити не можу. Просто як тільки опиняюся в незнайомому місці серед незнайомих людей зсередини підіймаються хвилі жаху. Я можу з ними боротися, я вже навчилася цьому та все одно виходити не хотілося. Але потрібно.

Я ж не можу все життя провести забившись у свою велетенську мушлю?

Тому я вибралася на вулицю. Це виявилося не так страшно.

Я прогулювалася вулицею. Слухала розмови дітлахів, а ще трохи пізніше знайшла магазин в якому кпила собі трохи їжі в дорогу. І знову сказала «дякую» богам за те що я народилася магом. Завдяки цьому я можу зберегти свіжою будь-яку їжу, а не харчуватися всю дорогу лише в’яленим м’ясом.

Так я провела час до вечора, а потім повернулася в кімнату. Виявляється, такі прогулянки серед людей мене втомлюють набагато більше ніж заняття спортом чи навіть найскладніші заклинання магії драконів.

Тепер мене чекало найскладніше - вигадати собі минуле. Воно повинно бути правдоподібним, щоб ніхто не захотів його перевіряти. Для початку - ім’я. Потім історію свого уявного життя. І нарешті, змінити свою зовнішність.