Глава 12 Кінець глави

Пройшло вже два роки. Два роки від моєї першої зустрічі з цим нестерпним драконом. Я кажу «нестерпний» та я його люблю. Просто до нестями. Мій вчитель та улюблений старший брат. А хто б ще покатав мене на спині, як не старший брат? Покатав у формі дракона. Показав світ. Відкрив очі на його красу та нескінченність.

Мій дракон... Він тільки мій дракон. А я - його принцеса. Ми персонажі однієї великої казки яка пішла не по сценарію. Принцеса не схотіла бути врятованою.

І сьогодні ця казка повинна закінчитися. У всього є фінал. І у нашої історії також.

Звичайно буде ще епілог. Взагалі, ще буде про що розказати. Просто закінчується глава мого життя під назвою: «Казкова». Потрібно повернутися до реального життя. Точніше... Познайомитися з ним. Я ж ніколи не жила серед звичайних людей. Не бачила чим вони дихають. Не була однією з них. Нарешті настав цей час.

Так. Сьогодні я покидаю свого дракона. Пройшов час мого життя в його замку. Ще пів року тому. Та тоді мені було ще дуже страшно. Я покидала стіни замку поступово. Виявилося, я так до нього звикла, що покидати його стало навіть трохи боляче. І дуже сумно. Цей старий сплячий дракон став моїм другом.

Іларіон виходив до людей разом зі мною. Перші два рази. Поки я не звикла до людей. Майже вісім років під замком це вам зовсім не жарти. Виявилося, що я їх боюся. Не звикла до цього шуму, галасу, до темпу їх життя. Та мені потрібно жити. І потрібно нарешті покинути свого дракона.

Він навчив мене всьому чому зміг. Я можу захистити своє життя, заробити грошей чи знайти собі прихисток. Я можу працювати як маг чи як воїн. Навіть травницею я можу бути. Він навчив мене всьому. Та жити мені потрібно вчитися самостійно.

Вдома мене ніхто не чекає, мама мене відпустила в вільне плавання, тож я можу їхати куди схочу.
І зараз моя мета - невеличке місто біля моря. Ніколи не бачила моря...

Від обличчя Іларіона.

Ця дівчина увійшла в моє життя тихо й непомітно. Як ріка. Досі пам’ятаю нашу першу зустріч. Я - злий дракон - і вона - маленьке розгублене пташенятко. Навіть не запитала ні про що. Ні слова не промовила, лише йшла за мною порожнім коридором. А мені було не до того.

Як же я здивувався коли, йдучи на смачні запахи, знайшов її на кухні. Як я здивувався коли вона просто мовчки насипала мені поїсти, а потім сіла їсти сама. Час від часу кидаючи на мене підозрілі погляди. Смішна та мила. Ще зовсім мала, хоча по ній і не скажеш. Для мене вона завжди буде малою. Тоді я вперше за довгий час скуштував смачну їжу й вже не зміг від неї відмовитись.

Я був готовий до того, що вона кинеться на мене з кулаками, а вона мене нагодувала. А потім сміялась з моїх планів. Зовсім мене не боялась. А варто було б.

Я ж зовсім не добрий дракон. Невже може бути добрим дракон який викрадає людей? Який вбиває людей і вчить своїх учнів робити те ж саме. По лікті руки в крові? О ні... Я скупався в ній з головою. Я палив міста, вбивав заради жарту. Й не переставав це робити всі ці роки.

Я не люблю людей. Не любив і не буду любити. Лише ця маленька Вероніка змогла мене здивувати.
Запропонувала мені допомогу, а потім попросилася стати моєю ученицею.

Маленька принцеса відрізана від зовнішнього світу не знала як сильно люди ненавидять драконів.

І мені стало цікаво. Я погодився. Почав її навчати. І, щоб вона там про себе не думала, вона виявилася здібною ученицею.

Вона проникла до мене під шкіру. Через тріщини потрапила до мого кам’яного серця. І я пустив її до себе на спину. Їздовий дракон. Навіть звучить смішно. Я хотів скинути її зі своєї спини. Але вона про це не знала й просто насолоджувалась політом.

А ще я хотів зробити її своєю іграшкою. Натомість дав їй у руки зброю і навчив себе захищати. І вбивати людей. Здається, вона цього навіть не зрозуміла.

Вона була цікавою іграшкою, доки я не зрозумів, настільки глибоко вона у моєму серці. Хочу залишити її собі назавжди.

А вона мене любить. Назвала мене своїм старшим братом. Сказала це своєму справжньому брату. А я почув. Як можна гратися людиною, яка вважає тебе братом? От і в мене не вийшло.

Її брат... Едвард. Скільки ж він проблем мені приніс. Я перестав бути єдиним для неї. Звір всередині мене хотів його вбити. Та я його стримав. Лише не дозволяв їм часто бачитись. Як би він мене не дратував в одному ми з ним сходимось - Вероніка має право на все найкраще. Навіть якщо це королівський трон.

Я б подарував їй весь світ, та весь світ і так належить їй. Нарешті вона отримала свободу і я не маю ніякого права її відбирати.

Все почалось пів року тому. В неї була перша можливість вийти з замку. Тоді я нарешті дізнався коли в неї день народження. Вона вийшла, я провів її до людей і такий страх з’явився в глибині її сірих очей... Я хотів вбити всіх людей лише б вони не лякали її. Та вона трималася. Витримала один раз, другого разу їй було вже простіше. А потім я відпустив її саму, вона так думала. Я стежив за нею. Не відпускав далеко ні на мить. Це продовжувалось довго. Доки я не впевнився в тому, що вона зможе сама.

Коли, декілька днів назад, вона підійшла до мене й сказала, що йде, я не міг повірити в це. Як це, моя крихітка мене лишає? Як вона може залишити мене наодинці з тишою цього замку? Та відпустив. Вона обіцяла, що ще повернеться. Хто їй дозволить кинути мене надовго? Хоча що для дракона десятиліття? Пісок. А вона буде жити довго. Полум'я в її грудях не дозволить їй померти. І я не дозволю.

- Прощавай, мій дракон, - обійняла мене Вероніка, ховаючи своє лице в моїй сорочці.

- Ти завжди можеш повернутися, - нагадав їй, обіймаючи у відповідь.

- Я ж не можу віки вічні ховатися тут від всього світу, - в її голосі звучав сум схований у глибинах її душі.