Глава 11 Відгуки минулого

Я вибралася з міцних обіймів брата.

- Іларіон, це мій молодший брат, чотирнадцятий принц - Едвард. Едвард дозволь мені представити свого вчителя, це Іларіон - Великий Дракон Заходу, - представила я їх один одному.

- Приємно познайомитись, - сказали чоловіки й потисли один одному руки.

Едвард тримався з настороженістю й ні на мить не відпускав мене від себе. Здається, він готовий в будь-який момент схопити мене та віднести куди подалі.

Іларіон поводив себе спокійно. З розумінням ставився до поведінки брата й удавав ніби нічого не помічає.

- Вперше хтось з родичів Вероніки навідується до мого замку, - сказав дракон. - Давайте продовжимо розмову в іншому місті. Там нам буде зручніше, - запросив дракон нас до гостиної.

За час мого проживання тут замок перестав виглядати покинутим. Кімнати були чистими та виглядали як нові. І в цьому була моя заслуга. Все ж таки побутові заклинання також потрібно тренувати. Та й просто жити в брудному замку мені було не дуже комфортно.

Ми зупинилися в одній з гостиних кімнат. В ній знаходився невеликий столик. Декілька шаф з книгами біля стін, картини на стінах та два дивани один навпроти одного. Все в цій кімнаті було зроблено в коричнево-синіх кольорах. Диван з оксамиту м’яко прийняв мене до себе в обійми.

Сіла я до брата. Я дуже за ним скучила та і йому так буде спокійніше.

Коли я востаннє бачила свого молодшого брата? П’ять, навіть вже шість, років тому. Так довго ми не бачилися. Напевно навіть дивно, що я не ображена на нього. Та за що мені ображатися? Мене ж ніхто не навідував через наказ батька.

Зараз я просто щаслива бачити мого братика.

В дитинстві він був дуже милим хлопчиком. Носив мені квіти й взагалі часто грався зі мною. Лише на рік молодший за мене. Та я завжди його опікала. Напевно він сумував за мною. Бо я сумувала за ним найбільше.

Пам’ятаю як він в дитинстві обіцяв зробити мене королевою й надягав мені на голову вінок з квітів. Це було мило.

Він зовсім не змінився. Все такий же м’який та ніжний.

- Так братик, що ти тут робиш? - після недовгої паузи запитала я.

Едвард обіймав мене однією рукою за плечі плюючі на правила поведінки. Та ні я, ні Іларіон не були проти.

- Почув про принцесу яку викрав дракон, подумав що це можеш бути ти й вирушив тебе врятувати. Та схоже тобі це не дуже потрібно, - зніяковіло закінчив він.

Він посміхнувся піднявши кінчики губ, та ця посмішка не торкнулася його очей.

- В цьому ти правий. Рятувати мене не потрібно. Тим паче що я знаходжуся тут зі згоди короля. Дивно, що тобі про це не розказали.

- Про тебе взагалі нічого не говорять в королівському палаці. Це як табу. Скільки не питай - ніхто не відповість. Ніби тебе й не було ніколи, - роздратовано сказав Едвард й притис мене до себе міцніше.

Здається, що він намагався впевнитися, що я тут. Що я взагалі існую. Що я не привид та не його фантазія.

- Не думала, що все зайде настільки далеко. Ну, я їх розумію. Ти й сам знаєш чому так сталося, - зітхнула я.

-Як я міг забути день після якого ти зникла? Я знаю, але досі не розумію, чому всі повірили тій ворожці?...

- Вони й не повірили, брате. Якби повірили - мене давно вже б вбили, - озвучила я очевидне.

Та про одне я забула. Весь цей час дракон тихо слухав нашу з Едвардом розмову і як тільки ми доторкнулися до невідомої йому теми він пожвавів.

- Вероніка, що там була за ворожка? Це пов’язано з всією цією ситуацією про тринадцяту принцесу? - з цікавістю запитав дракон нахилившись в наш бік.

- Так, - я перезирнулася з братом і вирішила все ж таки розповісти Іларіону цю історію. - Коли мені було одинадцять до замку прийшла ворожка. Її пустили до королівської сім’ї. Всім вона обіцяла щасливе майбутнє, а от зі мною ситуація була іншою. Вона передрекла, що я знищу всю королівську родину. В мене в планах такого немає досі, - - запевнила дракона. - От так я і стала покинутою принцесою.

- Цікава ситуація. Так от чому король зовсім не хотів повертати тебе до палацу, - нарешті дізнався цю таємницю дракон.

Всі ми поринули у свої думки й в кімнаті царювало мовчання. Та надовго його не вистачило. Вже через хвилину він задав своє запитання.

- Вероніко, сестро... Де ти була всі ці шість років? Мені сказали, що ти відправилася до родичів королеви Анни, та там про тебе майже нічого не було чутно. Я шукав тебе, та в мене нічого не вийшло.

- Хочеш щось сховати - сховай під носом. Це правило досить гарно працює і саме ним вирішив скористатися наш батько. Весь цей час я була на території королівського двору. Хоча тобі не так вже й збрехали - до маминої сім’ї нас випускали. І більше нікуди не відпускали... - в моєму голосі почулося відлуння мого болю.

А я думала, що вже давно з цим змирилася. Виявилося не так просто забути свої образи.

- Не думай, мені не було там погано! - поквапилась запевнити Едварда. - У нас було декілька слуг і бібліотека доволі велика. А ще в мене був постійний доступ до саду. Нам всього вистачало та й було не так вже й самотньо, як може здаватися, - намагалася запевнити брата та й сама чула що все це звучить непереконливо.

Та я й сама в це не вірю. Я пам’ятаю як багато в мене було. Я розумію що в мене все це відібрали. І пам’ятаю про це. Хоч якби я себе не запевняла в тому, що все розумію, та забути цю образу я не маю сил.

І Едвард це зрозумів. В його очах я побачила відбиток моїх почуттів. Навіть більше. Його ненависть, його біль була навіть більшою за мою. Він також розумів, що мене залишили без нічого. Залишили лиш життя.

Він ненавидів так, як я не могла собі дозволити.

Брат обійняв мене двома руками, притис до себе міцно й обіцяв, що все буде добре. І йому я вірила.