Глава 10 Лицарі та пастки

Моє життя увійшло в спокійну колію. Я живу з драконом вже майже пів року. Що там говорити, я встигла навіть відсвяткувати двій день народження. Тепер мені вже сімнадцять. Хоча про це знаю лише я.

В цьому році я обійшлася без святкування. Що там говорити, за цим навчанням я і сама його ледве не пропустила. А так відсвяткувала самостійно спеченим вишневим пирогом. І так і не зізналася дракону, в честь чого я так старалася.

Навчання йде в мене гарно. Тіло звикло до навантажень і дракон потроху починає мене вчити користуватися кинджалами. Магія мені також почала даватися краще. І не тільки людська. Навіть більше, магія драконів, як виявилося, підходить мені трохи краще ніж магія людей. Іларіон сказав, що таке іноді стається.

Напевно це через те, що її я довіряю більше. З магією драконів в мене гарні відносини склалися з самого початку.

Чим один від одного відрізняються ці види магії? Люди для виповнення свого бажання використовують зовнішні сили. Ману, яка в великій кількості розпилена в навколишньому світі. Десь її більше, десь менше та вона є всюди. Майстерність мага залежить тільки від того скільки такої мани він може зачерпнути за один раз. Ось це вже залежить від вродженого потенціалу. Саме через це виходить, що одна людина може стати магістром магії й витворяти справжні дива, а інша максимум зможе запалити вогнище.

Натомість магія драконів використовує внутрішні ресурси. Саме ту ману яка всередині нас. У драконів її дуже багато та вона частіше всього відноситься до якоїсь із стихій. Тобто, те яка мана всередині тебе, показує  якою стихією буде простіше за все користуватися.

У Іларіона це вогонь, в мене також. Тепер я навіть не бачу нічого поганого в тому, що так і не змогла зробити «слухняне» магічне полум’я. Тепер я не розумію, навіщо це робити? Мені не потрібно щоб воно було слухняним. Тепер ми друзі. Воно ніколи мені не нашкодить.

Я казала, що тепер у мене спокійне життя? Це так. Принаймні так було до останнього часу.

Ззовні поширилися чутки про викрадену драконом принесу. Так мені сказав дракон, коли намагався пояснити, що то за чоловік кличе мене перед воротами до замку.

Так, хтось начитався казок і вирішив мене врятувати. Лицарі... А за мене ж навіть нагороди не обіцяли. Я розумію йти в пащу до дракону за півцарства чи ще за щось подібне, але на чистому ентузиазмі...

Вперше це було дивно, та навіть трохи приємно. Я, разом з Іларіоном просто вийшли до цього молодого лицаря й пояснили йому, що рятувати нікого не потрібно. Я добровільно залишаюся з драконом. Того разу ми навіть погодували втомленого лицаря, та лише в той раз.

Після того дню поширилася ще одна чутка. «Дракон зачарував принцесу й тепер вона не може його покинути, доки дракон живий».

С того часу лицарі до нас повадилися їздити кожного тижня. Як за розкладом просто. Перші рази я ще намагалася щось пояснити та мені ніхто не вірив, тож ми просто не звертали на це увагу.

Та й такої стратегії надовго не вистачило. Розумієте, в замку не так вже й багато розваг, а нас все ж таки лише двоє. От ми й знайшли спосіб і потренуватися (я) і розважитися (вчитель).

Ми відкривали ворота перед лицарями, впускали їх, а далі починалася моя робота. Пастки. Не смертельні, насправді майже не шкідливі - максимум легкий опік чи подряпина. Моє завдання - налякати мого «рятувальника». Так щоб він просто втік з замку й більше ніколи не повернувся. Бажано, щоб відбив бажання приходити і у інших.

За цей час ми з драконом встигли розіграти різні сценарії. Одного разу весь палац ми оплели матеріальною ілюзією лози з великими колючками й лицар своїм мечем був вимушений прорубати собі шлях, а потім ми наслали на нього так само ілюзорних тварин. Це був первий лицар який пішов не через те що злякався, а просто від того що втомився. Ну що ж, я його розумію. Не так вже й просто декілька годин махати мечем під палючим сонцем.

Ще один лицар відразу ж потрапив до механічної пастки та попав в підвальні приміщення. З ним розбирався дракон.

Взагалі, за цей час я зрозуміла, що занадто багато людей нині вірять у казки. Драконів визнали чоловікоподібною розумною расою вже більш ніж сто років тому. А всі й досі вірять в те, що дракони крадуть людей.

Взагалі, потрібно буде запитати у вчителя звідки такі чутки взялися.

Хоча, мене ж він викрав. Може це з самого початку було заради шантажу? Та ні, навряд чи.

Останнім часом дракона я бачу набагато рідше ніж мені хотілось би. Та я нічого з цим зробити не можу. Він голова Магічної Вежі, я не єдина його учениця. Просто лише мені не можна покидати його замок й долучитися до навчання в Вежі. Така вже була одна з умов мого батька. Вибратися я зможу після вісімнадцятиріччя, коли буду вважатися дорослою людиною.

Але дракон стабільно займається зі мною вранці, та приходить вечеряти. Мені трохи самотньо, та не смертельно.

Сьогодні дракон залишився вдома на весь день. Він вже розв'язав всі невідкладні питання й зміг виділити мені цей день. І це виявилося дуже вчасним.

Бо мене прийшов рятувати ще один лицар.

Він не став голосно кричати чи робити ще щось таке дурне як інші лицарі. Вони взагалі намагалися викликати Іларіона на двобій ще не доходячи до дверей. Він просто постукав у ворота замку. У двері головного входу. Та як показувало «дзеркало» перед входом, тримався на сторожі.

Я швидко розставила зроблені раніше пастки. Підселила ілюзію страшних химер за колони й розкидала на підлогу сигнальні пастки. Наступаєш на них, чи просто торкаєшся і щось відбувається. Може над твоєю головою промайне фаєрбол чи підлога під твоїми ногами покриється кригою. Там вже все залежить від твоєї вдачі.

Я готувала пастки та щось не давало мені спокою.

Чомусь образ цього лицаря здавався мені знайомим. Його світле волосся лежало м’якими кучерями, його сірі очі виглядали також м’яко. Весь він виглядав якось м’яко та мило. Лише твердий, повний впевненості, погляд не давав закрастися сумніву - цей лицар дійсно прийшов туди куди хотів. І, на відміну від всіх минулих «рятівників» цьому хлопцю було як би не менше ніж мені.