Глава 9 Казки та реальність

Сьогодні в місті Рубіжне, що на Луганщіні, помер мій дядько.
Від обстрілів у своєму будинку.
Ненавидьте їх зі всією силою. За мене й за нього.

От і настав той самий момент. Момент коли я знову побачу дракона.

- Ти готова? - запитав Іларіон.

Я ж тільки з нетерпінням кивнула головою. Не бажала навіть витрачати час на відповідь. Звичайно я була готова. Я чекала цього моменту вже довго. Майже два дні. Трохи менше. Та, якщо подумати, я хотіла цього вже давно. Може з дитинства. Відколи вперше почула про драконів.

Чомусь мені згадалася казка, яку я читала незадовго до того, як потрапити до дракона. Про те, як дракон викрав принцесу, а її врятував лицар. Чи принц? Вже не пам’ятаю. Пам’ятаю, що подумала про те, що ця принцеса дуже дурненька, і я, якщо так станеться, попрошу дракона навчити мене магії.

І я попросила дракона навчити мене магії. Це навіть трохи смішно. Я принцеса. Яку викрав дракон, а потім все пішло не по звичайному сюжету.

І мені цей сюжет подобається набагато більше ніж казковий. Та, казкова принцеса, не може навіть уявити собі такого життя. Жити з драконом, вчитися магії, літати на драконі. Так. Вона навіть уявити собі такого не може...

- Точно готова? - перепитав дракон. - Ти про щось замислилася. Дивилась кудись так мрійливо.

- Я готова. Просто думала про одну дурненьку принцесу, - м’яко, та напевно все ж таки мрійливо, посміхнувшись відповіла я.

Мій (!) дракон, почухав кінчик свого носа, а потім знизав плечима й відійшов від мене трохи далі, щоб точно мені не нашкодити (я сподіваюся, що мотив був саме таким, а не просто він намагався триматися від мене якомога далі. Все одно не втече). Перепитувати він в мене нічого не став. І пояснень не попросив. Та й мені вже було не до цього.

До речі, як виявилося, знаходилися ми на тому самому балконі на якому я опинилася й першого разу. Тоді, коли дракон мене тільки-но «вічливо запросив відвідати його домівку». Це було в моїй вежі (Ще одне «Ха!». Я живу в вежі як і принцеса з казки. Сподіваюся, без лицарів обійдемося) й на моєму поверсі. На тому балконі з якого я, ще давно, побачила іншу вежу. Як виявилося пізніше - бібліотеку.

Виявляється, в мене так багато спогадів зв’язаних з цим балконом і зараз стане на одну згадку більше.

Все тіло Іларіона обійнялося золотим полум’ям. Поглинуло його з п’ят до голови, закрутившись навколо його тіла спіраллю. Та це зайняло лише декілька митей. Так швидко, що можна було б і не помітити, якби я так уважно не дивилася.

Коли полум’я спало, переді мною стояв вже не просто мій вчитель-майже брат Іларіон. Ні, тепер це був Дракон з великої літери. Такого величного та прекрасного звіру я ще не бачила у своєму житті.

Великий, міцний, гнучкий та дуже гарний. Чотири міцні лапи, довгий хвіст, гнучкий тулуб та, поки що складені за спиною, крила. Навіть уявити складно якого вони розміру, коли відкриті.

Гострі зуби, та такі знайомі жовті очі. Неможливо дивитися в них і почати його боятися. Бо це все ще мій Іларіон. Я бачу в цих великих очах його душу.

Луска в нього червона. На спині темно-червона, а на животі стає трохи світлішою. Якраз як кольор волосся Іларіона. Вона ніби сяє в променях сонця.

« Надивилася?» - почувся в моїй голові голос.

Я здригнулася від несподіванки та страху. Почала дивитися на всі боки, та вже скоро зрозуміла чий голос почула у своїй голові.

- Ти можеш говорити в такій формі? В моїй голові?! А мої думки ти чуєш? - посипалися з мене питання, як тільки я зустрілася з поглядом дракона.

«Так, я можу обмінюватися з тобою думками. Та ти цього робити не вмієш, тому твої думки я читати не можу. Точніше, можу, та не буду. А сама ти ними ділитися не можеш. Це не так просто, як ти думаєш. І це називається телепатією. Може я тебе колись навчу» - відповів мені дракон.

Чути його думки у своїй голові було дивно. Його голос був трохи глухим, наче між нами стояла стіна.

- А коли... - почала питати я, та дракон мене перебив.

«Ні. Вчити я тебе цьому буду ще не скоро. Зараз це занадто складна для тебе магія. Розмова на цьому завершена, - передбачив моє питання Іларіон, та спокійно продовжив. - Так ти сідаєш на мене чи ні? Мені не дуже зручно тут стояти. Тісно».

- Так, зараз. А як на тебе залізти? - запитала роздивляючись дракона.

Замість відповіді дракон просто виставив своє крило.

Я залізла по ньому й вмостилася у дракона між крил. Виявилося що там у дракона є дуже зручна заглибинка. Впасти нібито не повинна. Луска внього тверда та гладка. Та переливається іскорками на сонці. Здалеку це непомітно, але так, на відстані витянутої руки, це добре помітно. Просто чарівно.

«Використай «Дихання полум’я» що б не змерзнути. Готова? Летимо».

Я ледве встигла викликати знайоме тепло в грудах як нас добряче тряхнуло. Дракон злетів. Я ж захватом роздивлялася на всі боки.

Вітер бив в обличчя, та набагато менше ніж міг би. Іларіон летів повільно, давав мені час звикнути до польоту. Я, не роздумуючи більше, поставила перед собою щит від вітру й вже спокійніше роздивлялася навкруги.

А дивитися було на що.

Спочатку ми облетіли навкруги замку.

Він чорною фортецею нависав над обрієм. Чотири вежі з тонкими вікнами та сад всередині. Грізний замок ззовні, що є тендітним всередині. Грізний та дуже самотній. Схожий на замок якогось злодія з казок.

А далі ми полетіли туди куди очі дивилися. Під нами були поля та луки. Небо темнішало, а сідаюче сонце яскравими фарбами розфарбувало хмари. Зелена трава знизу колихалася як море, навіть ліс ми пролітали. Тільки людських поселеннь ми уникали. Хоча дороги перетинати це зелене полотно жовтими зміями.