Глава 4 Самотній дракон

Кроки мої відбивалися від стін відлунням і я, зробивши декілька кроків, зняла свої черевички. Їх я також знайшла в шафі. Вони досить зручні та якраз мого розміру, але я все одне сумую за тими туфельками в яких мене викрали. Я справді любила їх.

Повільно передвигаючись та прислуховуючись до всіх звуків навколо я намагаюся бути як можна тихішою. І в будь-який момент готова знову побігти до своєї кімнати.

Замок був старим та самотнім. Це відчувалося. Коридор доволі просторий, але, водночас, тут відчувається запустіння. Ні, пилу в коридорах, на відміну від кімнат, немає. Тут чисто, але вузькі вікна дають мало світла й тут, навіть зараз, вранці, зберігається напівтемрява.

Але не це дає відчуття спустошення. Напевно, це через відсутність будь-яких звуків, окрім моїх кроків. Знайоме мені відчуття запустіння тут посилилося в рази. Порожні стіни ніби дихали ним.

Я стала трохи сміливішою й зазирала в кімнати розташовані на моєму поверсі. Всі вони виглядали буквально майже точними копіями моєї кімнати. Все ті ж стіл, шафа, декілька стільців та ліжко. І все це під великим шаром пилу. Лише кольори та дизайн трохи відрізнялися. І в них не було книг.

Всього чотири кімнати в цій вежі. Чотири великі кімнати лише на одному поверсі вежі. А їх тут не менше трьох. Це показує настільки цей замок великий. Напевно навіть величний.

Чим ділі я йду, тим краще розумію що він мені нагадує. Цей замок як самотній сплячий дракон. Він заснув й чекає доки його розбудять, щоб він знову показав всю свою велич. Час від часу він зітхає уві сні, стряхуючи з себе пил, але не прикидається. 

Переді мною сходинки уверх та вниз. І звичайно я обираю йти вниз, хоч мені й цікаво наскільки вверх простягається вежа цього замку. Але службові приміщення зазвичай знаходяться на першому поверсі. Тому я йду туди.

Сходинки широкі, але доволі круті. Вони спіраллю ведуть мене все нижче. Я міцно тримаюся за поручата - сумніваюся що мені допоможуть якщо я впаду з них. Рятувати буде вже нікого.

Я доходжу до самого низу, проходжу ще трохи й опиняюся в просторому холі. Здається, що лише в цьому холі може розміститися пів замку в якому я живу вже так довго. Підлога все така ж кам’яна, та на ній з’являються килими, а на стінах висять гобелени з сценами битв на них. Над головою декілька десятків магічних вогнів в кришталевих шарах, що просто зависли в повітрі то освітлюють все приміщення. Неначе опинилася в казці.

Запахів тут майже немає. Лише трохи відчувається запах каменю та запустіння.

І двері. Двері що ведуть з цього замку.

Я потягнула за ручку, але двері залишилися зачиненими. Та я й не сподівалася. Але перевірити була повинна.

Я пішла далі. Пересікши хол я опинилася в місці де, за моїми думками, повинна була знаходитися друга вежа замку, я бачила її з балкона однієї з кімнат на моєму поверсі. І, хоч я знала, що кухні там скоріше всього не буде, мені було цікаво, що там знаходиться.

Відкривши двері я не була розчарована. Моєму погляду відкрилася бібліотека. Найбільша та найгарніша бібліотека в моєму житті. Розміром зі всю вежу.

В центрі зона для навчання та відпочінку, а біля стін книжкові шафи. Від землі й до самого верху. Біля однієї стіни сходинки, що ведуть до другого поверху цієї краси. В центрі другого поверху немає підлоги й видним стає ще й третій поверх.

І тут, на відміну від всього замку, немає навіть натяку на пил. В повітрі стоїть лише приємний запах старих книг. Тисячі й тисячі книг своїми різнокольоровими корінцями кличуть мене до себе.

Все це виглядає неймовірно привабливо. І я навіть на декілька хвилин відчуваю величезне бажання залишитися тут, але бурчання мого живота змушує мене згадати про мою справжню мету. Вона проста та прозора. Я хочу смачно поїсти. І якщо вже мене тут не годують так, як я хочу, я сама собі щось приготую.

Я з жалем виходжу з бібліотеки й обіцяю собі, що ще повернуся сюди. Обов’язково повернуся зовсім скоро, бо не можу залишити стільки книжок самотньо стояти на поличках.

В моїй голові з'являється думка про те, що дракон може бути проти, але відразу зникає. Якщо б мені було не можна сюди, двері просто б не відчинилися.

Пройшовши ще трохи я знаходжу приміщення яке й було метою всієї моєї подорожі. Я заходжу до кухні.
Вона виглядає майже так само, як і в мене вдома, тому я відразу непогано в ній орієнтуюся. Такі ж плити та холодильні шафи й навіть столики, за якими обідають слуги, виглядають майже так само.

Звідки я знаю як виглядає кухня в моєму замку? Це просто. Моя мама була суворим вчителем. Намагалася зробити з мене ідеальну принцесу, але й про навички виживання вона також не забувала. Тому я в свої шістнадцять вміла багато чого. І готувати в тому числі. Іноді мені здавалося, що я вмію вже все що мені потрібно знати для виживання в будь-якому середовищі. Окрім магії.

Так магія це єдине в чому я абсолютний новачок. Чи майже єдине. Не буду себе переоцінювати.

Я вирішила приготувати каші з м’ясом. Це був найпростіший та найшвидший варіант з продуктів які я мала. А їх було не так вже й багато. Тим паче, що їсти дійсно хотілося вже доволі сильно.

Плита працювала як потрібно й справа пішла швидко. Я навіть знайшла доволі багато спецій і не стала себе обмежувати в використанні доступних мені ресурсів.

По кухні поплив приємний запах готової їжі. Він викликав ще більше бажання поїсти і я ні на секунду не відводила свого погляду від їжі, в очікуванні того моменту, коли я нарешті зможу смачно поїсти.
І це було моєю помилкою.

Коли я, дочекавшись готовності їжі, обернулася до стола, щоб перевірити, чи поставила я тарілку, я завмерла. Біля входу, обираючись об двері стояв мій викрадач. І я не знайшла нічого кращого ніж запитати:

- Будете? - й поглядом показати на плиту з їжею.