Глава 2 Надія що згасла

- Мам, я так тебе люблю, - протягнула я, ще міцніше притискаючись до мами.

Хоча, здається, куди вже ближче.

Я відчувала запах маминих парфумів - щось солодке та важке. Як східна казка.

Ми були в кімнаті у мами. Штори були закриті й в кімнаті царювала приємна напівтемрява. Кімнатою розносився запах чогось важкого та солодкого. Може це запах розплавленого воску? Світло було лише від декількох свічок та полум’я в каміні. Ми лежали на дивані, недалеко від нього. Точніше, я лежала головою на маминих колінах й дивилася на зачароване полум’я. Мені воно подобалося. Таке чарівне, тепле, та ніколи тебе не обпече. Приручене. Вірне.

В мене таке вийде ще не скоро.

- Я також тебе люблю, донечка, - погладила мама мене по голові, затримуючись пальцями на шпильках у моєму волоссі. - Що в тебе нового?

- Та що ж в мене може бути нового? - ледь чутно зітхнула я. - Чекаю доки розквітнуть лілії й ми поїдемо звідси хоч ненадовго.

- Вже скоро, маленька, - зітхнула у відповідь мама.

Так, скоро я зможу зібратися звідси, хоч на декілька тижнів. Як же важко бути тринадцятою принцесою. Тільки мене майже нікуди не відпускають за межі замку. Навіть до головних палаців мене не пускають.

А мої брати та сестри їздять куди їм тільки заманеться. Хоча я перебільшую. У них також є свої обмеження. Але тільки мене не випускають зовсім нікуди.

Бояться мене всі, чи що?

В тому і справа, що бояться.

Ця думка залишила гіркий присмак у мене в роті. Присмак печалі, горя та розчарування. Добре знайомий мені смак. 

- Посміхнись, донечка. Вже скоро буде твій дебют. Я впевнена, що ти зможеш там знайти собі друзів і тобі не буде тут так нудно.

- Ще два роки до цього моменту жити. Та мені й не дуже потрібні друзі. Я й без них непогано живу, - відрізала я. - А от магія... Просто уяви мам, як було б чудово, якби я вміла правильно користуватися своєю магією. Я б скільки всього могла зробити. Навіть таке полум’я як тут, - сказала я глянувши в бік каміна.

- Та ти ж вже вмієш створювати вогонь?

- Вмію, - промовила я.

На моїй, піднятій вверх долоні, з’явився невеличкий вогник. Він м’яко горів відкидаючи химерні тіні по стінах. А я тримала його в руках, аж доки на очах не з’явилися сльози від болю.

- Вмію, - повторила я, - та він зовсім мене не слухається, - стиснула долоню змусивши вогник згаснути.

Він вже й так доволі сильно обпік мою руку.

- Він був гарним, - сказала мама дивлячись на мою, вже пусту долоню.

М замовкли дивлячись на полум'я каміну,  та вже через хвилину мій голос знову розрізав тишу. 

- Мам, я вже перечитала всі книги з магії що були в нас. Я не зможу більше нічому навчитися без наставника.

- Я знову відправлю прохання відіслати тобі вчителя магії до своєї сім’ї та до короля, але ж ти знаєш... - з сумом завершила вона.

- Знаю, мамо, знаю, - зітхнула я.

Який шанс того, що цього разу мені не відмовлять? Майже нульовий. Та може вони нарешті зрозуміють, що хоч трохи навчений маг буде безпечніший ніж зовсім не навчений. Бо вчилася я лише по книжках з магії й вони доволі рідко потрапляли мені на очі. І в багатьох з них не було бази.

А моя мама, хоч вона й була чудовим вчителем з інших предметів - магією не володіла. Магією володіє мій батько, Його Величність Дуглас Другий. Але він мене точно вчити не буде. І іншим цього не дозволяє.

Тільки іноді мені вдається навчитися чомусь в ці тижні з зовні замку.

Як це погано - відчувати в собі магію та бути не в змозі її використати.

В мене ж через два роки дебют, всі побачать обличчя тринадцятої принцеси. Невже вони не хочуть навчити мене хоч чомусь? Або ж, хоча б, перевірити мої знання? Чи може вони зовсім не збираються мене нікому показувати?...

Я нахмурилася й спробувала прогнати всі погані думки зі своєї голови.

- Щось сталось, маленька? - стурбовано спитала мама кінчиками пальців доторкнувшись до мого перенісся, ніби намагаючись розгладить тривожні зморшки.

- Нічого такого, мам, - сказала піднімаючись з маминих колін. - Ваша Величносте, дозвольте Вас залишити, - сказала повертаючись до офіційного тону, але залишивши в голосі смішинку й зробила кніксен.

- Дозволю, та куди ж це Ви направляєтесь? - з посмішкою запитала королева.

- До парку. Перевірю, чи не розцвіли лілії, - посміхнулась я мамі виходячи з кімнати.

І я дійсно пішла до саду. Хотілося трохи заспокоїтися. Та відчути себе вільною. Хоч на декілька хвилин прогнати зі своєї голови моторошні думки.

Бо, якщо почати про це думати, про все своє життя, я з жахом розумію що нікому, окрім своєї мами, не потрібна. Навіть більше - я загроза. Загроза яку чомусь не вбили ще в дитинстві. А потім, напевно, просто забули. Що ж їм може зробити маленька дитина? Але дитина росте.

І я дуже сподіваюся що про мене так і не згадають.

Занурившись в ці думки я, непомітно для себе, дійшла до поляни з ліліями. І помітила те, що так давно хотіла побачити. Поляна, вся поляна була заповнена блакитними квітами лілії. Їх солодкий запах огорнув мене, намагаючись проникнути якнайглибше в мої пори.  Заповнити мене від кінчіків пальців і до самого серця. 

Вони, як маленьке море, рухали своїми пелюстками у відповідь на легкі подихи вітру. І зачаровували своєю красою.

Я зупинилась дивлячись на них, як приворожена і не мала сил відірвати погляд. А душу мою повільно заповнювали золоті іскорки щастя.

Лілії зацвіли й зовсім скоро я покину свою клітку.

Я не знаю скільки часу я простояла так, але відірвати погляд мене змусила дивна тінь над головою. Вона повільно закривала собою сонце для квітів. А навкруги підіймався хвилями вітер.