Глава 1 Казки та принцеси

- Ваша Високосте, принцеса Вероніка, Вам час прокидатися. Королева вже чекає на Вас, - роздався тихий голос моєї прислужниці.

Яскраві та ніжні промені сонця торкалися мого обличчя,  ніби також хотіли,  щоб я швидше прокинулася.  Ніби вони з нетерпінням чекали настання дню,  щоб пограти зі мною.

- Вже прокинулася, - відповіла потягуючись на своєму ліжку.

Я відкинула важку ковдру та,  ще раз позіхнувши, відкрила очі.

Сонце вже піднялося доволі високо й, зазираючи у вікна моєї просторої кімнати, потрапляло мені прямісінько в очі.

Та я була не проти. Це тепле, весняне, сонце приносило з собою енергію та гарний настрій. Що може бути краще сонячного ранку?

Тільки такий же сонячний день.

Мої думки відразу понесли мене у далекі-близькі мрії.

Зараз би сходити до саду. Там скоро повинні розквітнути лілії і я чекаю цього дня майже як свого дня народження. Лілії означають, що зовсім скоро ми поїдимо до маєтку моєї мами. Хоч на декілька тижнів виберемося з цього темного  замку.

Мері, моя прислужниця, допомогла мені одягтися в сукню й зробила мені зачіску залишивши більш ніж половину волосся струїтися по плечах. Я відкинула його за спину. Мені вже давно набридло це довге волосся, та мати не дозволяла вкоротити його навіть на трохи. «У благородної леді повинно бути довге волосся» - так вона завжди каже.

Мері мила.  Від неї ледь чутно пахне лавандою, а на руках в неї декілька мозолів. Та її робоча форма завжди чиста,  а волосся зібране в гульку на голові.  Ця зачіска старить її. А насправді Мері не набагато старша за мене.  

Мама, напевно, вже чекає на мене. Я ненавиджу запізнюватися, тому швидко зібралася й, доволі швидкою ходою, пішла до навчальної кімнати. Не переходячи на біг лише тому, що бігати по замку дуже невиховано.

Наш замок був зовсім не великим, якщо порівнювати з головним палацом, та навіть з ним було важко справлятися. Гобелени на стінах вже давно було потрібно замінити, а поручата з паркетом вже давно ніхто не натирав. Та звинуватити в цьому слуг було складно. Вони й так робили все, що могли.

В нашому замку проживало всього чотири людини. Я, моя мама - королева Анна, та двоє служниць, Марія та Мері. Ці дві сестри-близнючки були лише на декілька років старші за мене. За що їх зіслали в цей замок - я не знаю, але вони з гідністю виконують свої обов’язки ось уже як п’ять років.

Мама вже чекала мене в навчальній кімнаті. Ця кімната була світлою та просторою. Біля стін стояли стелажі з книгами, а в центрі - декілька крісел та столиків. Колись тут я навчала Марію з Мері читати та писати. Я навчалася сидячи перед столиком, мама також не часто вставала до дошки. Я зробила кніксен, як зайшла до кімнати. Це було зовсім не обов’язково в реальному житті, та мама була суворим вчителем і вимагала дотримуватися етикету під час навчання. Хочаб під час нього.

Здається, моя мама була єдиною людиною яка дійсно намагалася зробити з мене зразкову принцесу. Навіть королеву. Я дуже сумніваюся що всі мої чотирнадцять сестер і братів проходять таке ж строге навчання. Хоча брати може й проходять. Вони ж претенденти на королівський трон. На відміну від мене. Та, мені іноді здається, що єдина мета життя моєї мати - зробити з мене ідеальну принцесу і я не противилася цьому бажанню. Я зроблю це заради єдиного рідного мені чоловіка. Стану тим ким вона бажає мене бачити.

Добре, що окрім принцеси вона бачить в мені і власну доньку.

Заняття почалося і я старанно записувала слова мами намагаючись запам’ятати інформацію назавжди. Але насправді я просто дуже хотіла до саду. Чи до бібліотеки. Там ще стільки всього непрочитаного...

Як тільки закінчилися заняття на сьогодні, вже було близько двох годин дня, я клюнула маму в теплу щоку й побігла на вихід.

- Куди ти так біжиш, Вероніко? - запитала мене вже в спину мати.

- До саду, скоро повинні розквітнути лілії, - відповіла я вже вибігаючи з кімнати, змусивши маму посміхнутися.

Це ж вона мене з дитинства привчила лікувати час до поїздки по цим чудовим квітам. 

Королівський сад... Що може бути прекраснішим? В цей сад має доступ лише прислуга та члени королівської сім’ї. І він дійсно прекрасний. Особливо тут, на околиці саду, недалеко від нашого замку. Сюди навіть прислуга приходить не частіше ніж раз на тиждень й надовго не затримується. Це дозволило саду розростися і стати трохи більш диким. Кущі троянд виросли навіть вищими за мене. Вони колючими стінами оточували алеї саду, роблячи з нього лабіринт Мінотавра. Та я в цьому лабіринті прекрасно орієнтуюся. Все ж таки я живу тут вже доволі довго. І, на відміну від лабіринту Мінотавра, в цьому лабіринті немає чудовиська. 

Я живу тут настільки довго, що іноді мені здається - там, в зовнішньому світі, вже забули про існування тринадцятої принцеси.

Лабіринт час від часу розширювався відкриваючи погляду просторі поляни. Часто вони були засіяні різноманітними квітами, там росли вічно квітнучі дерева вишні, чи стояли фонтани. Моєю метою була поляна повністю засіяна блакитними ліліями.

Ця поляна знаходилась доволі далеко від замку, та для мене це не було особливою проблемою. Я часто її відвідувала весною. Я взагалі дуже люблю цей сад. В ньому завжди світло та зі всіх боків оточує запах квітів. Можна уявляти, що ти потрапила в нескінченний квітковий лабіринт і шукати шлях додому. Чи чекати доки тебе знайдуть. Мене ніколи не знаходили. Та й не шукали. Мама знала - я повернуся до приходу темряви. І я завжди поверталася.

На жаль, квіти лілії ще не розпустилися. Хоча поляна й рясніє бутономи, обіцяючи що от-от вона наповниться такими гарними квітами. Ще трохи і повітря наповниться цим чаруючим ароматом.

А поки що треба ще трохи почекати.

Я провела декілька годин в саду, а як повернулася, одразу пішла до бібліотеки. Бібліотека знаходилася в одній з двох веж і за фомою була круглою. В іншій вежі знаходилася оранжерея, але зараз вона була занедбаною і там майже нічого не росло.