Глава 19

Вперше жалкую, що в мене немає крил і я не гарпія й не химера. Здається цілу вічність лечу, але чим далі, тим більше моє падіння сповільнюється, аж доки не закінчується приземленням. Занадто м’яким, я навіть синця не заробила! Потроху розплющую очі, але часу на те, щоб оговтатись немає, бо відчуваю, що мене хтось тримає за талію. Не знаю, руки це, лапи чи може присоски… аж волосся стає дибки, поки просто над вухом чую дуже знайомий голос: 

– Не рухайся!

Мара миттю злітає, намагаюсь скинути з себе обійми Зака, але вони стають лише міцнішими. Цей негідник нахабніє настільки, що притискає мою голову до свого плеча, запускає пальці в волосся і не дає поворохнутися. Лежимо, наче сіамські близнюки і я відчуваю гаряче, уривчасте дихання на щоці.

– Прибери руки! – сичу йому просто в на вухо, бо ніяк не можу виплутатись. – Кажу, відпусти мене, бо пожалкуєш!

Пручаюся з усіх сил, але Зак не піддається і я готова вдатися до “важкої ельфійської артилерії”, аж раптом спиною відчуваю наближення дуже темної і небезпечної магії. Щось сунеться в наш бік і я чітко вловлюю противне шурхотіння. Насилу вивертаюся, щоб скосити погляд і бачу, як крізь стіну просувається довга напівпрозора лапа. Мабуть, це і є охоронець, той самий Цербер і тепер нам точно хана! 

– Де ти взялась на мою голову! – химера говорить крізь зціплені зуби, поки лізе в кишеню штанів, щоб дістати ніж. 

Стоп, ніж!! Проти темної матерії?! То хто з нас тут навіжений? Я вже відкриваю рота, щоб сказати йому наостанок пару ласкавих, коли клубок чорного туману перетворюється на величезного скорпіона. Шість пар його очей світяться в напівтемряві, передні лапи обмацують підлогу, а хвіст з жалом поступово підіймається. 

–  Сподіваюсь, це якийсь магічний клинок? – шепочу, поки ми з Заком міняємось місцями, а він затискає ніж в руці. – Я не написала заповіт!

– Він залізний, цього достатньо…

Цей самовпевнений нездара кидає ніж, але промахується і той застрягає в стіні, ледь зачепивши міцний панцир. Я чую відбірну лайку, але разом з тим мене наче осяює. Ну звичайно!  Всі темні істоти не виносять дотику заліза, а в мене якраз  є одна корисна штукенція. Лізу в кишеню джинсів і витягую подарунок Анжеліни, а потім виглядаю через плече химери. 

– А тепер ти не рухайся, не підбий мені руку!

– Що?!  

Мені немає коли все пояснювати, одразу прицілююсь, вдаю, що це просто гра, де треба попасти в мішень, а потім пуляю кільце в Цербера. Вуаля! Роззявивши рота, спостерігаю, як артефакт розкручується, збільшується і нагрівається до пекельного червоного відтінку. Потім обхоплює скорпіона за шию, викидає ланцюг й притинає страховисько до кам’яної стіни.  

Охоронець робить кілька безнадійних випадів, стрекоче і, нарешті, звалюється, задравши вгору лапи. Чиста робота! Треба буде віддячити Анжеліні за допомогу!

В ізоляторі зависає тиша, чути тільки наше дихання, аж поки в мене не перестають тремтіти руки.

– Думаєш він здох? – чомусь кажу це пошепки  і продовжую чіплятись Заку за шию.

– Хто, Цербер? – перепитує він. – Мала, тобі, схоже не все розповіли. 

– Взагалі нічого! – я оговтуюсь і ловлю на собі довгий погляд. В ньому одночасно здивування, цікавість і ще щось, від чого мені робиться жарко. Наче маленькі іскри пробігають по зіницях. Прибираю його руку зі своєї дупи і потроху підвожуся. Сама не вірю, що потрапила в таку халепу!  – В мене не було часу щось розпитувати, поки я шукала твій ізолятор, провалилась в якусь кролячу нору.

– Тобто під ноги ти не дивилась?

– Ні, бо я тікала від Ксав’є! Наткнулась на нього просто посеред коридору, та ще й цей щезник… сподіваюсь він потрапив додому.  

 Зак вислуховує мою розповідь і брови все більше позвуть вгору.

– Це все, чи було ще щось цікаве? Я так розумію, вийти мені звідси тепер не світить, бо від тебе самі проблеми! 

– Від мене? – через такі звинувачення аж дихання перехоплює. – А ти нічого не переплутав? Хто кого сюди затягнув? У кого не вистачило клепки роздивитись, що йому підсунули бракований портальний камінь? Я вже другий раз намагаюсь тебе врятувати, химера невдячний!

З мене аж іскри летять від образи, але Заку, здається, саме цього і треба. 

– А як же “котик”? – він точно вирішив, що він безсмертний, – Так і знав, що тебе надовго не вистачить. 

– То була постанова, щоб врятувати нашу легенду! – згадую наш поцілунок в коридорі і починаю червоніти.

– Але, якщо вже проба провалилась, може позбавиш мене цієї прикраси? 

Простягає руку з Браслетом довір’я і чекає на диво. І це після того, як я через нього стільки ризикувала! Ось тепер точно і пальцем не ворухну аж поки не отримаю від нього новий портал! Подивимось, як йому це сподобається.

– На жаль не можу, – розвожу руками у відповідь. 

– Тобто?

– Це ж не просто якісь малюнки, а випробування перед подружнім життям. Поки браслет стоїть, є час перевірити, чи підходимо ми одне одному. Сварки, все таке інше… доведеться це якось пережити! Якщо за дев’ять місяців передумаємо, браслет зникне сам. Гей, прибери руки!

– Поганий жарт, вухастик! То виявляється, ось що ти надумала. Хочеш, щоб твій наречений аристократ пролетів, як фанера над Парижем, бо ти обрала іншого? А я таке собі знаряддя помсти? 

– Та здався ти мені, як єдинорогу п’ята нога! Я прийшла тебе витягнути, щоб ми втекли з цього чудового місця разом! Мені потрібен портал, а не ти, кажаняча порода! Ммм… 

Мої губи раптово опиняються в полоні, а голова йде обертом. Безсоромний. Нахаба. Крилате покарання. Перебираю різні епітети, поки тану в поцілунку, який застає мне зненацька. Серце підскакує, а потім починає шалено калатати, а я наче опиняюся в невагомості. Проти волі заплющую очі, бо мене заповнює незнайома насолода. 

Може я правда щось наплутала з магією? Чи у химери вона власна і я просто про це нічого не чула?  

– Тепер теж не передумала? – Зак повільно розриває поцілунок та заправляє прядку мого волосся за вухо. – Не хочеш знайти когось іншого?