Глава 18

Енжі кидає погляд на подруг через плече і швидко виштовхує мене за двері. Я не встигаю й рота розкрити. 

– Що, якого ще Цербера? – розгортаю долоню, в якій лежить металічне іржаве кільце. – Круто, і що мені з цим робити? 

Підношу подарунок Анжеліни ближче до світла і бачу напівстерті руни, але прочитати напис не можу, бо він зроблений невідомою мовою. Дуже мале якесь це кілечко, навіть на шию чортеняті не одягнеш. Єдине що відрізняє його від якоїсь старої іржавої клямки – присутність  досить сильної магії! Такої, що починає нагрівати залізяччя і пекти руку, змушуючи швидко сховати його в кишеню.  

Мовчки дивлюсь на двері, за якими зникла Енджі і висловлююсь ельфійською. Заспокоюю себе тим, що їй немає сенсу мене розігрувати, отже, цей артефакт повинен в разі чого спрацювати. До того ж судячи з його розміру я точно не знепритомнію, коли побачу їхнього Цербера. Хоч щось приємне.

Зітхаю і озираюсь по сторонах. Тепер, коли нас з Заком пов’язує Браслет довіри, пробую встановити з ним ментальний зв’язок. Як казав татко, коли ми цьому навчалися: “Йди но голос, люба!” 

Легше, ніж забрати смоктунець у дитини, але тут я відчуваю тільки ледь помітний магічний відгук, бо академія справді величезна! Сходи ведуть в різні сторони. Одні закінчуються темними, хоч око виколи коридорами, інші настільки круті, що паморочиться голова, а деякі взагалі з’являються і самі собою зникають в нікуди. 

Рухаюсь повільно, та раптом змушена зупинитись, бо десь неподалік чути тихі, але впевнені кроки, що поступово наближаються. Караул! Якщо це хтось з викладачів, то мені капець! Кайданки, ізолятор, пекло, чим мені там ще погрожував пан ректор? Ховаюсь в найближчу темну нішу і притискаюся спиною до холодної стіни. 

Навіть дихати перестаю, бо по підлозі сунеться темна довга тінь. Хто за нею ховається, з мого місця не видно, чую тільки, що незнайомець зупиняється, а потім напівсумрак тане, коли невидима рука запалює світильник. 

– Тихіше, малий! – сичу на бісеня, яке невчасно починає просинатися – Це ж…

Очам не вірю! Ксав’є?! Він же повинен зараз бути у своєму кабінеті, тоді що він тут робить? 

Обережно виглядаю і бачу, як ректор з ліхтарем в руці нервово озирається, наче хоче сховатися від сторонніх очей. Зупиняється, розгортає сувій, який тримав під пахвою, а потім починає уважно вивчати стіну. Губи беззвучно ворушаться, а рука намагається щось намацати, перебігаючи з одного каменя на інший. 

Я б воліла, щоб він зараз відкрив ще один прохід, аби скоротити шлях, та й пішов собі геть, та не тут явно щось не те! На доказ моїх здогадок ректор виймає з внутрішньої кишені пляшку рідини, що ледь помітно світиться. Оглядається, щоб впевнитись, що за ним не слідкують… Отже, тобі теж є що приховувати, голубчику!

Сувій висить у повітрі, а цей любитель покарань бризкає зіллям на камені перед собою і вони поступово вкриваються написами. Просто як в казочках, які читала мені нянька! В центрі вимальовується коло, але як тільки Ксав’є простягає руку, викидає щось на кшталт блискавки. Відштовхує ректора геть, але з мого сховища я не можу нічого як слід роздивитися.

Не витримую і висовую носа трохи далі, та під ногу, як на зло, потрапляє стара штукатурка. Завмираю, коли луна летить коридором, а я – подумки геть з академії. Це кінець! Якщо Ксав’є мене зловить, то звинуватить по десяти статтях, а найгірше – в шпигунстві, хіба тільки…

– Ану тікай звідси! Давай далі сам! – шепочу на вухо щезнику і розстикую пальці. 

Бісеня вислизає зі швидкістю звуку, бо двічі повторювати йому не треба. Верещить так, що закладає вуха, плутаючись під ногами у Ксав’є, та блискавкою летить далі. Цієї хвилини мені вистачає, щоб теж кинутись навтьоки, байдуже куди! Добре ще, що на ногах сучасні кросівки для бігу, а кроки з ними майже нечутні. 

Ось тільки під ноги треба було дивитись! Не встигаю і ахнути, як камінь на підлозі провертається, я втрачаю рівновагу і лечу кудись вниз, щоб загубитися в густому чорному тумані.