Глава 11

Якоїсь миті з темної прірви до нас наближається щось схоже на мотузку, що в повітрі скручується та утворює аркан. Я вчасно відскакую, петля ковзає поряд і пастка миттєво зачиняється. Наче нічого й не було!  

– У вас затишно, – тільки й можу сказати. 

Таки Рейнір мав рацію, іноді краще дотримуватись ельфійських традицій, щоб не потрапити туди, де я тепер опинилася. 

– Знала, що тобі сподобається, – кидає Дрея. – Ти ж тут за власним бажанням, от і насолоджуйся!

– Точно! – не можу обійтися без зауваження. – Особливо приємно, що мене так тепло зустріли! Це просто бальзам на рану, ти справжня подруга, розумієш, що таке кохання, бо тобі теж є заради чого ризикувати.

Наче випадково пригадую їй заборонене приворотне зілля та “смаколик” для того блідолицього красунчика, але Дрея від моїх слів аж на місці підскакує.

– Ти зараз серйозно? – красуня раптом зупиняється. – Порівнюєш нас з Блейзом і себе з якимось химерою?

– А що ти маєш проти Зака? – я досі не збагнула, звідки така ворожість до мого нового приятеля. 

– Тобі весь список озвучити, чи досить того, що від нього всі мріють здихатись? Твій кажанчик  казав, що його збирались відрахувати після того випадку? 

Звичайно, я ні про що подібне не чула, та ми й поговорити нормально не встигли. Рятує моя здатність швидко викручуватись, тому відмахуюсь, наче не почула нічого нового.

– Але ж не відрахували! 

Насправді я хочу дізнатись, про що мова, не те слово! Значить мій так званий наречений тут як кістка в горлі, тоді не дивно, що він намагався втекти. Якби не наша “легенда” я б знайшла спосіб випитати, про що мова, а так… Доведеться зробити це іншим разом, або поговорити з кимось з подружок мажорки. 

– Заку просто пощастило, скажеш ні? Залишився тільки тому, що їм не вистачило доказів, хоча нас всіх перетягали на допит! А після того, як він тепер ще й спробував втекти… Я б на твоєму місці пошукала собі когось іншого, якщо, звичайно, хтось на таку клюне.

Погана спроба! Дрея мене зовсім не знає, в мене з самооцінкою все гаразд, а ось я вже намацала її слабину.

– Думаєш? В принципі, непогана думка, на декого я вже звернула увагу. Один вампір тут нічого собі, правда я не дуже люблю білявих.

– Тільки спробуй простягнути свої лапки, я тобі їх швидко відгризу! – Дрея миттю перетворюється на фурію, а може вона фурія і є? Цікаво, хто ховається за цим гарненьким фасадом? 

 – Заспокойся, це я так, гіпотетично, потрібен мені твій Блейз. Не виношу вигляду крові. 

– Звичайно, скажи ще, що ти вегетаріанка, ха! 

Її дуже розважає така ідея, але мені не хочеться обговорювати улюблені пироги з м’ясом. Залишаю нову приятельку фантазувати і вигадувати мої переваги в їжі. Її підколки просто дитячий лепет в порівнянні з нападками ельфієк – от хто дійсно вмів вцілити в болюче місце і допоміг і загартувати характер! 

Сперечатися з Дреєю і щось їй доводити взагалі не збираюсь, просто чекаю, поки моя провідниця вдосталь насміється.  

 – Слухай, може досить? Подобається мені Зак чи ні, тобі не все одно? – нарешті це все набридає. Я ще сподіваюсь опинитись у ректора до того, як геть викинуть Зака і замовити за нас словечко. Крім нього тут у мене немає друзів, а створити портал без сторонньої допомоги справа безнадійна.  – Вважай, що ми разом і зараз я б хотіла впевнитись, що його знову не зачинили. Довго ще йти до вашого ректора?

– Ні, не довго.

Дрея пирхає, але припиняє сперечатися і рушить далі. Поки ми йдемо, коридор залишається пустим і від кожного кроку розноситься луна, аж поки він раптово не розширюється і не перетворюється на просторий зал. Під стінами стоять лави, над ними – світильники, здалеку схожі на птахів, а ще величезне вікно за яким дивний пейзаж. Густий ліс, якого точно не може бути навколо академії.

– Чого заклякла? Ніколи не бачила магічного вікна? – нетерпляче говорить Дрея, перехопивши мій погляд.  

– Ні, але прикольна ідея…

– Ага, картинку змінюють щодня, щоб запудрити нам мізки. То прірва, то останній поверх хмарочоса, щоб складніше було тікати! Мабуть, сьогодні у ректора гарний настрій, вважай, що тобі поталанило. 

Я повертаюсь на місці. Точно! Ледь не забула, для чого ми сюди прийшли! Потрібний кабінет впізнаю одразу: двері з чорного дерева, прикрашені різбленням, а над ними фігура фенікса, що розкинув крила. Це просто такий собі декор, але птах здається живим, у всякому разі при нашому наближенні він повертає голову. 

– Бажаю успіху, - моя провідниця миттєво відступає на кілька кроків назад. – Сподіваюсь, ми більше не побачимось.

Очі птаха виблискують, погляд ловить відвідувачів і не встигаю я оговтатись, як стулки самі відчиняються. Хтось невидимий наче штовхає мене всередину і двері з шурхотом зачиняються знову, а я заклякаю на місці. 

Не вірю власним очам, бо за високим столом, заставленим різними магічними артефактами, сидить той, кого я менше за все очікую побачити!