Глава 8

Розмовою це назвати важко. Дізнаюсь я від Зака небагато. Він взагалі неговіркий. Ясно одне — в “Чорний фенікс” майже всі потрапляють не за власним бажанням. На когось надходили скарги, інших прилаштувала родина. Його, наприклад, тому, що він не контролює свої раптові зміни, і як я здогадуюсь, це не тільки крила. Отже, він справді химера – наполовину звичайний хлопець, наполовину…  Кажан? Вовк? Може кіт? Згадую зелені фосфоризуючи очі і від цього стає якось недобре. Треба буде взяти абонемент в бібліотеку і більше почитати про химер.

– І давно тебе сюди запроторили? – зараз він абсолютно звичайний, тому відкидаю різні здогадки.  

– Яка різниця.

– Велика. Ти не думаєш, що я повинна хоч щось про тебе знати, якщо ми вирішили грати цю виставу? 

Зак озирається і я помічаю в його очах не тільки роздратування, а й цікавість. Вперше з моменту нашого поцілунку.

– Ти вперта, ельфи всі такі?

– А ти ніколи не відповідаєш на запитання, химери всі такі? 

– Тоді ти починай, – цей негідник намагається приховати посмішку. – Розкажи про себе і де ми зустрілися, вухастик.

– Простіше простого, – хмикаю, – Нічого й вигадувати не треба. Я їздила до родичів мами, а ти тікав з “Фенікса”, так і зустрілись Ти ж не вперше накиваєш п’ятами з академії, а я від високородних ельфів.

– Не любиш грати на арфі?

– Послухай! – різко зупиняюся. – Ще раз спробуєш мене зачепити… Ти що, реально думаєш, що ельфи сидять під деревами, грають на арфах та милуються природою? 

– Щось таке. Не цікавився спеціально.

– То сходи в бібліотеку, у вас же вона тут повинна бути, чи ти читати не вмієш? У мого діда одинадцять дружин, величезні землі і купа обов’язків. На мене в нього теж були власні плани.

– Видати заміж, звичайно? 

Зак кривиться, наче таку як я взяти за дружину – невимовна кара. Цей сарказм мене страшенно злить, але нам треба будь-що порозумітися, тому намагаюся відповідати спокійно.

– Який ти здогадливий. 

– То в чому ж справа? 

– Так, в дрібничках. У моїх родичів залицяння тягнуться роками, а іноді й десятиліттями. Спільні прогулянки, музичні вечори, довгі розмови. Весь цей час я повинна жити в маєтку мого високородного діда, а це в мої плани не входить. Мама, звичайно, на моїй стороні, але вона земна жінка, тому не має впливу, а батько…

– Ясно, ти схожа на батька, – констатує Зак.

В цю секунду я страшенно жалкую, що вирішила йому допомогти, що не здала вартовому, та й взагалі опинилася поруч. Звичайно, я не так давно поза землями ельфів, але не ніхто мене постійно не дратував подібними зауваженнями. 

– Точно, маєш рацію. Мій батько не тільки вищий ельф, він красунчик, від якого жінки просто божеволіли, – дивлюся в очі негіднику і натягую самовдоволену посмішку. – І я – точна його копія. Так що залишимо цю тему, твоя черга розповідати, що я повинна дізнатись.

– Краще нічого, бо я не якийсь там ельф, – хижо посміхається і один краєчок губ повзе вгору. – Сама помітила, що часом себе не контролюю, як оце зараз…

Такого я від Зака не очікувала. Він легенько штовхає мене, доки я натикаюся на холодний камінь і впирається руками в стіну. Опиняюся в капкані і відчуваю гаряче дихання біля вуха, від чого по тілу пробігає табун мурах. Сорочка на його рукаві натягається, бо під нею грають м’язи, бачу смужку засмаглої шкіри на шиї і швидко пульсуючу жилку. 

– На мені зараз немає браслета, тому не знаю, на кого можу перетворитися, раптом захочу тебе… з’їсти, – коротко облизує губи і наближає до моїх. 

Я завмираю та майже перестаю дихати, але страх тут ні до чого. Поряд з Заком, коли він так близько, зі мною відбувається щось незрозуміле. З моїми думками, в яких соромно зізнатися, і з тілом, що раптово напружується в очікуванні поцілунку. 

Він навіть пальцем мене не торкається, просто дражнить, але в голові стоїть туман. Чи може так діють стіни Темної академії, просочені магією?

Струшую головою, відганяю від себе мару і вдаюся до крайніх мір. Дію навмання і це, мабуть, найдурніша з моїх ідей, хоча вона й виглядає рятівною.  

– Кажеш немає браслета? Точно?

Викручуюся, наче в’юн, хапаю Зака за руку та шепочу потрібні слова. На мить мою руку обпікає і химера точно відчуває те саме, бо припиняє свої погрози. Відскакує від мене і ошелешено дивиться на зап’ясток, яку прикрашає складний візерунок. 

– Ти зовсім здуріла? – сичить і намагається стерти руни, але вони лише стають чіткішими. – Що це таке?!

– Здогадайся!

Хіба він знає, що це звичайний  Браслет довіри? Той самий, який не дозволяє заподіяти шкоди одне одному, втекти чи обдурити. Ставлю його вперше, але, схоже Зак вирішує що це знак шлюбного зв’язку. Ахаха, попався, не треба було спокушати мене та заганяти в глухий кут!