Глава 7

На щастя, парк біля академії досить великий і Зак не встигає перетнути ворота. Мені доводиться прискоритись, хоча важкий рюкзак заважає бігти між кущів, але через пару хвилин я таки дихаю йому в потилицю.

– Зачекай! Якщо ти такий впертий, пропоную маленьку домовленість. 

Він тяжко зітхає, але зупиняється в двох кроках від огорожі. 

– Ну? – нетерпляче підводить одну брову, а я зі здивуванням помічаю, що срібна смужка на ній зникла, як і прядка з сивиною. Цей нестерпний тип цілковита загадка, але в мене немає жодної версії стосовно того, що його таким зробило. Просто не йметься про все розпитати, але зараз не час, тому одразу веду до справи.

– Я тут подумала… Що як нам залишити в силі легенду, яку я вигадала для вартового? 

Хай всі думають, що я твоя дівчина. Ревнива фурія, яка думає, що ти тут запалюєш з іншою… Скажеш, що втік заради мене, зазвичай це викликає співчуття! – вираз його обличчя намагаюсь не помічати і спокійно веду далі. – Я ще нічого не порушувала, тому мене не оштрафують… хоча б напочатку, а далі ми створимо новий портал і зробимо звідси ноги. 

– Ми?!

– Так! – намагаюся говорити рівним голосом, хоча терпець ось-ось обірветься. – Ти хочеш звідси вибратись, а я й поготів! Але мені для цього потрібен час, допомога і прикриття! То як, по руках? 

Простягаю Заку долоню, але він дивиться на мене, як на навіжену.

– Ти зараз серйозно, думаєш в це хтось повірить?

– Що ти маєш на увазі? – застигаю з витягнутою рукою.

– Тільки те, що я химера, вухастик. Ельфи не закохуються у химер!

Тепер моя черга впасти в ступор. Як я могла не здогадатися? Всі ці несподівані часткові зміни й котячі зіниці… Виявляться, мій “котик” може стати наполовину вовком чи відростити крила, або… Від такої новини голова йде обертом, бо кажуть, химери найбільш непередбачувані створіння. 

Зак дивиться на мене в упор, куточки губ смикаються, а обличчя набуває зневажливого виразу. Мені й думки читати не треба, бо зрозуміло – він вирішив, що я злякаюся і облишу його у спокої, а це вже виклик, любчику! 

– Це де таке записано? – кажу максимально насмішкуватим тоном. – Наскільки пам’ятаю, химери безсмертні, майже як ельфи. Ну хіба що проти них використати дуже сильну магію, а так… Не переконав! Думаю, з нас вийде ідеальна пара.

Мій випадковий “бойфренд” витріщається на мене, але очі в нього зараз звичайні, тільки готові дірку в мені пропалити.

– Ти зовсім божевільна? 

– Та заспокойся! – я втрачаю терпець. – Дуже ти мені потрібен, у мене є наречений. 

– Та невже? – губи розтягуються у кривій посмішці. – Це від нього ти так накивала п’ятами? 

– Що?!

– Втекла від якогось занудного вухастого аристократа? 

Він реально безсмертний, якщо вважає, що я не поставлю його на місце, особливо після того, як на раз-два справилася з драконом. Відкриваю рота, але сказати нічого не встигаю. Раптово просто над нами в  повітрі з’являється коловертень і з нього вилітає щось схоже на вогняну кулю. Мчить з шаленою швидкістю, а з пам’яті не можу витягнути хоч один магічний спосіб захиститися. Просто втягую голову в плечі. Навіть уявити не можу, що побачу через секунду. 

Зак з місця не рушить, просто стискає кулаки, опускає голову, а за мить за його спиною розгортаються крила. Закривають мене собою. Тепер він нагадує величезного кажана, точніше людину з кажанячими крилами. Все це триває якусь хвилину, а потім так само раптово зникає. На місці вогняної кулі бачу справжнього фенікса, який кружляє над головою, відкриваючи портал, що веде просто в будівлю академії. Мене як магнітом тягне всередину, тому знову хапаюся за руку Зака і провалююсь в густий туман.

На щастя, дуже ненадовго, майже одразу зелень навколо змінюється кам’яними стінами і відчуваю під ногами вже не м’яку травку і мармурову підлогу. Глибоко вдихаю і озираюся навколо, але в мене пропадає дар мови, бо це місце справді вражає. Ззовні був звичайний будинок, а всередині щось схоже на середньовічний замок!

– Пішли, – стояти з роззявленим ротом мені заважає Зак, – нам вже надіслали китайське попередження.

– Ти про що?

– Я ти фенікса не бачила? І давай ти будеш менше торохтіти, в мене вже болять вуха. 

– А крила не болять?  – воно якось саме зривається з вуст і мій приятель зупиняється. Повільно повертається до мене і я розумію, що зачепила його за живе. – Пробач. Тебе прокляли, так? 

Мені одночасно соромно і ніяково, бо подібні зміни, як я здогадуюсь, не просто неприємні, а досить болючі. 

– Багато буде знати, скоро постарієш. Передумала бути моєю подружкою?

– З чого б це? – фиркаю, бо він правда думав, що може таким налякати. – Ти не набагато страшніший за дракона. Якщо буде треба я і тебе можу приспати. Пішли, по дорозі розкажеш, що тут до чого, щоб ми співали одну пісеньку. І не дивись на мене так, ельфам теж іноді доводиться брехати.