Глава 6

Злякатись по-справжньому я не встигаю, бо Зак закриває мене собою і ховає на спину. Однією рукою утримує мене на місці, а іншою лізе в кишеню, щоб дістати перепустку. Показує щось схоже на старовинну монету, яка одразу починає світитися. 

Дракон трохи заспокоюється, але продовжує топтатися на місці, гучно втягує носом повітря і нахиляє свої голови в різні боки. Тільки тепер я помічаю, що очі в нього вкриті білою плівкою, отже, цей бідолага сліпий і покладається тільки на слух. А ще вловлює чужу магію. Мою! Бо в мене ніякої перепустки немає.

– Відійди! - промовляю просто на вухо Заку, але він вирішив стати кам’яною стіною, за якою я буду ховатись. 

Вибору мені не залишається, тому наступаю щосили йому на ногу і відштовхую від себе. Роблю крок назустріч Сіраксу і намагаюся встановити з ним ментальний зв’язок. Відчуваю, що він розлючений і готовий будь-якої миті дихнути полум’ям, але в мене є дієва ельфійська зброя. Трохи незвичайна, бо я починаю наспівувати. 

Це виглядає божевільно, та тільки для тих, хто ніколи не спілкувався з драконами. Мій батько довго був погоничем, тому я знаю, як себе поводити. Найкраще награвати мелодію на сопілці, але в мене немає часу, щоб її змайструвати, тому починаю наспівувати щось схоже на колискову. 

Повільно наближаюсь до Сіракса, кладу долоню на одну з голів і дракон одразу починає мружитись. Муркотить, як величезний триголовий кіт, просто милота та й годі! Піддається чарам, опускає інші голови і, нарешті, з гуркотом падає й засинає. Чиста робота! Батьки б мною пишалися, можна сказати, що екзамен я здала, можу легко стати ще одним погоничем. 

– Що це було? – хрипко промовляє Зак, який, наче вкопаний досі стоїть на місці. 

– Магія вухастих, – відповідаю, не повертаючи голови. – Ваш песик заснув, але не знаю, чи надовго, тому нам саме час розібратись з одним питанням. Скажи, навіщо ти нас сюди переніс і де вихід?

– А це вже питання не до мене… – я повертаюсь і бачу, як темніє обличчя втікача. 

Брови сходяться над переніссям, а я встигаю на коротку мить торкнутися його пам’яті. І краще б цього не робила, бо переді мною зірковий бовдур, невдаха, якому підсунули бракований портальний камінь. Артефакт, що діє тільки в одну сторону і завжди повертає назад. 

В мене був такий камінь в дитинстві, бо любов до пригод передалася з першою краплею материнського молока. Саме тому я не дісталася до амазонок, про яких стільки чула, не потрапила в Прадавній ліс і не проскочила під купол, коли він зникав між світами. Кожного разу поверталась. Але то була дія амулета, який подарувала мама, а Зак… Не розумію, як можна було купитися на такий трюк! 

– Гаразд! - вирішую, що мені ні до чого вдаватися в цю проблему. – Перефразую питання: як звідси вибратись? В мене немає ні найменшого бажання розбиратися з вашим ректором, чи хто він там такий. І я  вже вийшла зі шкільного віку, та й взагалі повинна бути вже за сто кілометрів від Запілля.

– Ти не зрозуміла? Тут все захищено, ні в ту, ні в іншу сторону ти без дозволу й чхнути не зможеш. Дракон - то так, забавка. Вся територія накрита куполом, спробуй пройти і від тебе купки попелу не залишиться. 

– Але ж ти пройшов? 

Замовкаю на половині слова, згадую браслет, вартового і розумію, що спроба втекти була не така вже й вдала. Тим більше я бачила у його спогадах того незнайомця в каптурі, який підсунув портальний камінь.

– Гаразд можеш не відповідати! Ясно, тікаєш ти не вперше, але може є більш вдалий варіант? Бо мені спадає на думку тільки полетіти звідси на драконі.

Скошую очі в бік Сіракса і змушую свого приятеля перелякано витріщити очі. Мабуть, мій погляд занадто ніжний, нічого не можу з собою зробити, бо люблю драконів! Заку це точно не до вподоби, навіть голос стає хрипким.

– Ти зовсім божевільна?! 

– Це був жарт! Ти ж мені вибору не залишаєш, а, між іншим, ми тут через тебе сидимо!  

Зак починає дратуватися. Наїжачується.

– Слухай, Кейлін, я вже, здається все тобі пояснив. Я не у захваті від того, що сталося, але більше не буду пропонувати допомогу. Йдеш зі мною чи будеш викручуватись сама?

Я спалахую.

– А ти впевнений, що допомога потрібна мені, а не навпаки? Сам вляпався, ми обидва це розуміємо, і я з твоєї милості опинилася там, де мені взагалі немає чого робити. Стій, куди пішов?! – дивлюсь  в спину та бачу як цей негідник йде собі геть. – Одразу видно, що тебе не помилково сюди відправили, ніколи не чув про те, що повертатись до дівчини дупою неввічливо! І обривати розмову на половині слова… Зупинишся ти, чи ні?

Я підхоплюю свої пожитки та прискорюю ходу. Віслюк! І це я ще м’яко висловилась, бо йому краще підійшли б інші епітети.