Глава 4

Хотіла б я помилуватися блакиттю чистого неба, та оговтатись, бо чую кроки, що до мене наближаються. Впевнені і важкі. Душа йде у п’яти – невже той вартовий встиг стрибнути в портал разом з нами? Якщо це так, то я дійсно попала. Мене повернуть додому і зачинять… років так на сто. Рейнір цього не пробачить, а найгірше відіграється на мамі, яка дозволила поїздку без супроводу. 

Поки в голові проносяться всі ці думки, хтось затуляє безхмарний горизонт, а я, лежачи у позі “зю” почуваюся геть ніяково. Тим більш з рюкзаком за спиною, наче черепаха, яка перекинулася догори ногами. Підвожу очі і застигаю на місці, бо наді мною нависає зовсім не красунчик з потягу і навіть не перевертень з потягу.  

Побачиш такого в темному провулку і точно ризикуєш стати заїкою! Риси обличчя різкі, густі брови нависають кущами над глибоко посадженими очима. А волосся… цей скуйовджений кущ починає рости просто над бровами, а також закриває половину щік густими бакенбардами. Перша асоціація, яка у мене виникає -  Росомаха в юності, і він тут, до всього, не один!

– Що там таке, Грим, вполював кролика? 

Тепер чую насмішкуватий дівочий голос і дикун, який досі наді мною нависає, випростовується, щоб відповісти:

– Майже, – він продовжує стояти поруч і насолоджується видовищем. 

– Міг би і допомогти, - бурчу собі під носа, бо через рюкзак підвестися важко, ще й приклалася об землю так, що вибило дух. 

Насилу сідаю і бачу, як розсуваються гілки, а на галявині з’являється нова учасниця вистави. Якщо це парочка, то найдивніша з усіх, які я колись бачила. Ну не ліпиться до страшного громили тендітне створіння з вродливим личком.

– Ого, у нас гості! Ви тільки подивіться!  – з цікавістю починає вона і зупиняється на половині слова. Очі стають великими і навіть пухкі губи відкриваються від подиву. – Ельфійка?!

Ця лялька з фарбованим червоним волоссям втрачає весь пафос і просто переглядається зі своїм дикуном-приятелем. Той теж вражено мовчить, а я намагаюся зрозуміти, куди ми потрапили. Це точно не околиці Запілля, а парочка поруч зі мною – не сільська молодь. Навряд поза кордоном міжсвіття носять таку чорну форму, та й присутність магії я чітко відчуваю. Напругу, щось темне і некероване. 

Намагаюся зосередитися, але раптово наша компанія збільшується, та я бачу негідника, який перекинув мене в цю глушину. 

– Зак?! – дівчина вдруге втрачає дар мови і кліпає очима, наче перед нею привид. – Який сюрприз, вирішив сам повернутися? А це хто, твоя подружка? Яка несподіванка! 

Всі питання “мій котик” пропускає питання мимо вух, хоча ці двоє точно добре його знають. Проходить повз, навіть не повертаючи кудлатої голови.   

– Жива? – байдуже запитує мене, а потім, нарешті, простягає руку. 

Отже, Зак… Я тепер хоча б знаю його ім’я і хапаюся за міцну долоню. Не впевнена, що він достатньо сильний, щоб підняти мене разом з туристичним рюкзаком, але це оманливе враження. Здається, зовсім не докладає сили. Легенько смикає і я миттю опиняюся впритул до нього. Знову! 

Хапаюся за шию, щоб втримати рівновагу, відчуваю на щоці гаряче дихання… Та що він собі дозволяє?! В цих обіймах я наче в капкані, перехоплюю погляд нахабних очей і намагаюся позбутися незрозумілого хвилювання. Якось дивно він на мене діє, обличчя починає палати, а серце незрозуміло чому калатає. На мить мені навіть здається, що я бачу його криву посмішку, тому він обурення аж дихання перехоплює. 

– Звичайно жива! – відштовхую цього негідника  від себе і витрушую руки. Озираюся навколо і бачу просто за верхівками дерев дах, вкритий червоною черепицею. А ще флюгер у формі птаха і мені здається, він ворушиться навіть коли немає вітру. У те що приходить мені на думку, важко повірити, та такого просто не може бути, тому вирішую розвіяти дурні сумніви. – Хочу тільки спитати, куди ти нас закинув? В мене ще на сьогодні купа справ, хотілося б зловити машину…  

– Ви чули? – мовчанка лопається, як мильна бульбашка і дівчина, яка досі ловила витрішки, тепер сміється, наче навіжена. – Зак, ти вирішив розіграти свою подружку? Не знала, що в тебе є почуття гумору, зловити машину… здуріти можна! Я думала вона новенька і тобі доручили побути вартовим! А що, – вона повертається до свого тілоохоронця, який скептично кривиться. – За зайві бали, чи може покарання послаблять. 

Всю цю маячню я слухаю і починаю сумніватись, чи випадково не сплю.Розводжу руками, але саме тепер чую звук, який важко ігнорувати. Схоже на дзвін і долинає він з-за густих дерев.

– Пішли, – дівчина робить знак своєму волохатому приятелю і той випльовує соломинку, що до цього перекидав між губами. – Хоча… я майже забула. Зак, тебе, до речі, шукали, на твоєму місці я б сама пішла до ректора.