Глава 3

– А це ще що таке? – розлючений провідник застигає на вході в купе. – Не дуже рано вам усамітнюватися, голубчики? Ось я зараз розберусь, звідки ви їдете і повідомлю батькам. 

Від такої погрози в мене все холоне всередині. Так і бачу мілорда Рейніра і гінця з доповіддю про непристойну поведінку леді Сільварант молодшої. 

– Відпусти – сичу, розірвавши поцілунок, але цієї миті за спиною провідника виростає той самий красунчик брюнет.  

– Перепрошую, – звертається він до працівника поїзда. – Я беру відповідальність на себе і зараз з усім розберусь. 

Я тільки й можу, що кліпати очима, бо не знаю, як виправдатися. Хіба що дійсно прикинутися подружкою цього втікача і не називати свого ельфійського імені?

– То це ваші підопічні? Розпустили зовсім молодь… – продовжує бурчати провідник, але вартовий і бровою не веде, наче це його ніяк не зачіпає.

– Ходімо, – дає зрозуміти, що нам краще піти як то кажуть “по-хорошому”, але мене він явно недооцінює. Повільно підвожусь і простягаю своєму приятелю руку. 

– Котику… 

Дивлюсь на нього так виразно, щоб точно дійшло – треба підіграти, хоча сама не впевнена, що ми з цим справимось. На щастя “котик” виявляється достатньо розумним. У відповідь стискає мою долоню, після чого легко схоплюється на ноги і в упор дивиться на вартового.

– Куди йти? 

– За мною, - брюнет ледь не пропалює в мені поглядом дірку, але я добре вмію ставити блок і нікому не дозволяю залізти у власні думки. 

А ще знаю, як створювати ілюзію, хоча й не так добре, як батько. “Малюю” в голові романтичну картинку за участю себе та чорнявого втікача, додаю трошки ванілі у вигляді поцілунків і “посилаю” нашому наглядачу. Тепер він точно не буде сумніватися, що ми така собі палка парочка! 

Провідник дає нам дорогу, але бачу, як засудливо хитає головою і бурчить щось про моральне падіння в наші жахливі часи. 

Штовхаємося у вузькому коридорі і я встигаю повернути голову, щоб перекинутися слівцем з “коханим”. Ого! Тепер розумію, що він дійсно може привернути увагу! Оцінити фізичні дані я встигла ще в купе, але зовнішність… 

Обличчя навіть за ельфійськими мірками досить вродливе, тільки якесь бліде, але не це головне. Серед його чорнявої чуприни красується біле пасмо, і це явно не модне салонне фарбування. Одна брова також зі “срібною” павутинкою посередині, а очі… я б зареклася, що секунду назад зіниці були вертикальними, як у кота, а тепер знову набули звичайної форми. Перевертні, як я знаю, не зовсім такі, та часу розбиратись немає, бо тепер ми в одній упряжці.

– Як тільки вийдемо, роби, як я скажу! – голосно шепочу йому майже на вухо і зустрічаю погляд, в якому збентеження та недовіра. 

– Що?

– Браслет! – показую вниз очима, але більшого сказати не можу, бо ми слідом за вартовим зіскакуємо на платформу. 

Люди вже чекають на посадку, але їх не так багато, щоб можна було непомітно загубитися у натовпі, тому різко зупиняюся. 

– Секунду! – нахиляюсь, щоб зав’язати шнурок, а сама знімаю з пальця зачаровану каблучку. Дотягуюсь до ноги “перевертня” і чую тихе пілікання.   

Мерлінові штани! Браслет, схоже, захищений від злому, чому ж мене ніхто не попередив?! Не довго думаючи ховаю його в долоні, а потім щосили жбурляю в кущі. Це ще один з моїх талантів, бо з малих років змагалася з ельфійськими хлопчаками в киданні каштанів. А ще збивала з дерев солодкі плоди, як знала, в житті це колись знадобиться.

– Давай! – тицяю свого приятеля в бік і той вихоплює портальний камінь. 

Встигаю тільки помітити, як він запускає чари. А далі – задушливий коридор, куди ми летимо вже вдвох. Темрява і знову спалах світла. 

Повертаюсь до реальності не одразу, бо ельфійські чари м’які, як і перехід між світами. Зараз же в мене відчуття, що бідне тіло протягли крізь м’ясорубку чи добряче відгамселили, звуки повертаються поступово, а потім і туман перед очима зникає. 

Повільно озираюся і бачу, що моє бажання приблизно збулося, отже, на незручності можна не зважати. Нас оточує густа зелень, а я сама лежу на килимі з шовковистої травки серед сільської глушини. Приїхали, Кейлін!