Глава 2

– Він ще там? – незнайомець підводить голову, але розмовляє пошепки і не намагається накинутись на мене. 

Дурний страх відпускає миттєво і я розумію, чому в мене виникли такі “глюки”. Хлопець сидить навпочіпки й, задравши штанину, намагається щось зробити з “прикрасою” на нозі. Червоний маячок продовжує підморгувати, а його власник – беззвучно лаятися. 

– Ти про кого? – до мене повертається дар мови.

– Про того, від кого ти тут ховаєшся, вухастик.

Що, на хвилиночку? Вухаста? Але як він міг побачити мої ельфійські чудові вушка?!

– За язиком слідкуй! – подумки підбираю гарний епітет, який описав би його самого, але хлопець мене випереджає.

– А ти за дверима! 

– Слухай, чого ти мною командуєш? – ставлю руки в боки, але зустрічаю погляд і в мене мурахи пробігають по тілу. Очі в нього дійсно спалахують зеленим, як у диких тварин. Тепер я зовсім розгублена і не розумію, що тут відбувається.

– Я просто нагадую, маленька, що тебе сюди не запрошував. 

Ще краще! Я, звичайно, не метр дев’яносто зростом, але ж і не гномка, щоб так до мене звертатись! В душі прокидаються краплі родинної гордості. Навряд в цьому потязі, та й бодай в усьому містечку є хоч хтось, у кого батько, як у мене, вищий ельф. Мілорд Андріл Сільварант. Правда він любитель порушувати правила і трошки контрабандист, але не якесь там кудлате непорозуміння, що сидить переді мною.

– Слухай, – відповідаю голосним пошептом. – Або поводься пристойно, або я можу покликати провідника! 

– Давай! – у відповідь “перевертень” трохи випростовується і я помічаю, що він тримає в руках складаний ніж. 

– Гей, ти чого, заспокойся! – ще кілька секунд думаю над тим, вискочити геть чи залишитись? 

Розмірковую з шаленою швидкістю, поки здогадуюсь, що мій сусід по купе зовсім не маніяк. Як видно, намагається позбутися браслета і в мене народжується миттєвий план.

– Тобі треба зняти цю штуку? – киваю головою в сторону прикраси з маячком. 

– А ти майстриня зламувати складні замки?

– Знаєш, далеко ми так не заїдемо. Тобі не казали, що неввічливо відповідати питанням на питання? Що це за штуковина?

– Якщо по-простому – браслет для відстежування.

– А той красунчик? – показую великим пальцем за спину, натякаючи на брюнета в білосніжній сорочці. 

– Вартовий. Чула про таких? 

Ще б я не чула, але тепер почуваюся дурепою, бо виявляється він шукав зовсім не мене, а цього втікача, схожого… А на кого він власне схожий? Не можу так одразу сказати, тільки відчуваю глибоко приховану магію. І думки, які він намагається не видавати. 

– Добре, пропустимо цей пункт. Якщо я допоможу тобі зняти браслет, ти знаєш, як вибратися з потяга? Ну… так, щоб зайвий раз не притягувати увагу.

Не очікувала такого, але обличчя хлопця змінює задоволена посмішка. Він облизує губи і набуває одразу пихатого вигляду.

– А якщо знаю?

– Знову відповідаєш питанням на питання? – це вже мене дуже бісить. – То так чи ні? 

Він зістрибує з сидіння і мовчки запускає руку в кишеню, а потім розкриває долоню. Я одразу впізнаю портальний камінь, але не такий як у мене, цей схожий на шматок застиглої смоли. 

– Перенесе куди захочеш, але не спрацює в цій “коробці”. Тут все металеве, може закинути не туди! 

– Добре, – мені не хочеться вдаватись в подробиці того, які особливості його камінця. – Я знімаю твій браслет, а потім виходимо разом і ти переносиш нас подалі від вокзалу. Не знаю… кудись в сільську місцевість, потім ми обидва вільні!

– Треба подумати, – він чухає підборіддя. – На злочинницю ти не схожа, на стукачку теж, вухастик, від кого тікаєш? 

– Багато будеш знати, скоро постарієш! То ми домовились? – замість відповіді отримую щось схоже на бурмотіння і теж лізу в кишеню рюкзака. – Давай ногу!

Ми опиняємося близько одне до одного, я навіть відчуваю, як лоб лоскоче його кучеряве темне волосся і це заважає. Мені, але не персню батька. Цей подарунок я отримала на вісімнадцять років і в каблучці камінь, що відчиняє всі замки. Взагалі то його поцупила в одного работоргівця моя мама, але річ дійсно корисна!

Не встигаю його прикласти і чую, що хтось перевіряє двері, які я так і не зачинила. Перелякано дивлюся на свого випадкового знайомого, але сказати нічого не встигаю. Він хапає мене за руку, та смикає так, що падаю на сидіння. А точніше - до нього на коліна. Наші руки і ноги переплутуються, і перш ніж в купе з’являється третій зайвий гарячі вуста закривають мені рот. 

Від несподіванки навіть забуваю, як пручатися. Досі я ні з ким жодного разу не цілувалась, а тому переживаю цілий спектр неочікуваних емоцій. Це гаряче, соромно і хвилююче одночасно, бо “перевертень” міцно мене обіймає і притискає до себе. Я відчуваю його тіло і воно трохи нагадує хижака – таке ж сильне та гнучке. А присмак губ… не солодкий, як пишуть в ельфійських баладах і вже точно не п’янкий, наче мед. Але й неприємним назвати не можу попри бажання викинути цього нахабу у вікно разом з його браслетом та приставучим вартовим.