Глава 1

Може втекти просто зараз? Думка блискавкою проноситься в голові, поки потяг зупиняється, наближаючись до станції! Кондуктора поруч немає, та й пасажирів по пальцях порахувати. Що, як сховатися у вбиральні, чи залізти десь на третю полицю, щоб не помітили до відправлення? 

Уявляю, що станеться  з моїми шляхетними родичами, коли портальний камінь повернеться без мене! Адже я обіцяла, що точно буду вдома вже сьогодні. 

Поправляю волосся, щоб приховати вуха, хоча вони й не такі помітні, як у всіх ельфів, бо я напівкровка. “Головний біль”, як каже мій деспотичний дід. Мілорд Рейнір все звик тримати під контролем і, здається, не вигадав нічого кращого, як приставити до мене вартового. П’ятою точкою відчуваю, що той десь в потязі. 

Якщо дід дійсно таке зробив, то сильно мене недооцінює! Його набридливого  спостерігача я спробую позбутися будь-яким чином і коли кажу це, то зовсім не перебільшую!  

Зітхаю і відриваю очі від  вікна, за яким видно станцію. Мені час виходити, але я удаю, що збираю рюкзак, а сама прораховую наступний крок. Нахиляюсь, чекаючи, поки інші пасажири підуть, аж раптом бачу чиїсь ноги в начищених до блиску черевиках. 

– Вам допомогти? – баритон у незнайомця приємний, але якось незручно дивитись знизу вгору, тому одразу підвожуся. Обличчя, мабуть, червоне, як яблуко, не люблю коли мене ловлять на гарячому, але цікавість виявляється сильнішою. 

Несподівано! Не очікувала, що на край географії, де ми знаходимось, їздять такі привабливі чоловіки. Високий брюнет терпляче чекає, поки я роздивлюся його у всіх деталях: від ідеально випрасуваної сорочки до трохи недбалої зачіски. На вартового наче не схожий, для цього обирають таких собі невиразимців, щоб вони загубилися у натовпі і не привертали уваги, хоча… Може задля мене зробили виключення?  

– Дякую, не треба, я тут… блискавку заїло, – хай це буде неввічливо, але пакуюся, не звертаючи більше на непроханого гостя уваги.

– Не поспішайте. Потяг стоятиме ще пів години. 

Кидаю на нього скоса погляд. Чого не йде геть? 

– Еммм. Ви, мабуть, на моє місце? То я вже звільняю, – здогадка з’являється швидко, але зовсім неправильна.

– Ні, я теж виходжу в Запіллі, а ви тут вперше? Туристка? 

Закочую очі. Судячи з того, що я бачила у вікно, в цій забурбелівці може бути цікавим хіба що лоток з чебуреками, або заправка, яку збудували років вісімдесят тому. А ще розписані графіті паркани на кшталт того, що помітила краєм ока. 

– Майже, – брешу просто як дихаю, – пишу курсову по історії краю, вирішила все побачити на власні очі. Перепрошую, але я вже буду йти, гарного дня! 

Моя посмішка скоріше нагадує скривлену фізіономію. За інших умов я б залюбки познайомилась, але точно не зараз. В мене є більш важливі справи, тому разом з рюкзаком протискуюсь у двері та потроху чимчикую до виходу. 

Озираюсь через плече, але “наглядач” чомусь затримується, дивиться на годинник, чи на якийсь прилад, головне, що не в мій бік! Швидко хапаю ноги в руки і рушу до виходу з єдиною думкою – сховатись, чи спробувати загубитись на пероні? Смикаю лямку рюкзака, яка зачепилася за ручку сусіднього купе і завмираю. Здається тут пусто, фіранки опущені, у крайньому разі можна перечекати!  

Роздумувати мені особливо ніколи. Це, можливо, останній шанс, тому прослизаю всередину і безшумно закриваю двері, намагаючись не видавати своєї присутності. 

Видихаю і тільки тут розумію, що вікна закриті не просто так. І купе зовсім не пусте! 

Повільно повертаю голову на червоний вогник, що миготить в напівтемряві, а вже потім роздивляюся і того, хто сидить за моєю спиною. Розірви мене горгулья, якщо це звичайний пасажир! Бо той, хто примостився на сидінні в купе нагадує… ні, про перевертнів мені розповідали, але вони не їздять у людських потягах. Чи їздять? Матінко, рятуйте мене, бо, здається, я потрапила.