Бунтарка на одну ніч

Вступ

– Так я розумію, що сиджу в найпафоснішому барі, чи то пак, нічному клубі, в халаті і п'ю гіркий чай з льодом із келиха для вина! Чому для вина? Бо я так попросила у вашого колеги, он того бармена. Ну, щоб не так виділятись… (на цій моїй фразі бармен нервово загикав, ну так зрозуміти його можна) А він, така лапа, погодився! Що ви питаєте? Як мене пропустили скес… секс… секс’юріті? Я дала йому 20 баксів! – не стримуючись, зареготала, проливаючи мутну рідину з келиха на свій флісовий домашній халат. – Жартую я, охоронець не винен, він шнурки зав'язував на своїх берцівках, коли я просковзнула. 

Бармен дивиться на мене так, наче боїться, що я зараз загавкаю, або ще щось витворю. Нуу від жінки, яка прийшла в бар, ой, нічний клуб, з мокрим волоссям і в рожевому флісовому халаті й не такого чекати можна! 

– Ні, допомога мені не потрібна! – трохи різкіше і чіткіше відповідаю бармену. 

– І ні, мені не погано! Мені добре! Мені добре, як не було ще ніколи в житті! 

Після цього істинно гамлетівського монологу бармен нарешті лишає нас з келихом і халатом в спокої, переключившись на чоловіка, що опинився поруч. 

А я тим часом, як мантру повторюю “Не жаліти себе! Тільки не жаліти себе!” Це зараз – найважливіше! Бо гірше жінки у рожевому флісовому халаті в барі може бути лише така ж жінка, яка себе жаліє. А я не жалію. Мені добре! Від сьогодні – я вільна, як птаха! 

– Сумуєш, кицюню? – штовхає мене ліктем мутний тип з поголеною головою (а міг би бути схожим на одного американського актора, аби не надто бандитський вигляд). 

– А ми можем розважити! – додає, певно, його товариш, сідаючи на стільчик з іншого боку. 

– Не сумую! – відповідаю різко і чітко. Ну, настільки можу чітко після двох келихів отієї бридоти, назва якої співзвучна з котячим кормом. Чай то вже так, десерт. 

– Та годі тобі! Прикольна уніформа! Ми зацінили. – не заспокоюється лисий. 

– Уніформа? – здивовано дивлюсь на нього. Настрій такий, що ще слово – і за мою гірку долю зараз відповість саме він. Я лише спосіб обираю: головою об стійку його, чи стільцем по голові? 

– Ну да, дівчатка тут часто форму змінюють, щоб не приїдались. Твою ми зацінили, беремо на двох по подвійному тарифу! – пояснює друг лисого, і я нарешті розумію, про що вони! 

– Дідька лисого! – кажу вже сердито, допиваючи своє гірке пійло. Зазвичай я не п’ю міцний чай не ходжу до барів. Особливо відразу з душу і в халаті…  

І тут… вся моя напускна хоробрість випаровується просто миттєво. Бо я випадково своїм затуманеним поглядом зустрічаюсь очима з ним… 

Суворий уважний погляд з-під густих виражених брів… Темні очі, що пропалюють наскрізь… Виразні вилиці та доглянута приваблива неголеність… Глибокий трикутний виріз футболки-поло відкриває міцну шию, а футболка ледь не тріскається на плечах та м'язах рук… Якби мені потрібно було малювати героя моєї нової картини, я б намалювала його… Але мені більше не потрібно, бо в мене немає, ні картин, ні майстерні, ні нових ідей… Може колись, пізніше, а зараз про себе безцеремонно нагадують ті два телепні, що ще не знають, до кого підсіли. 

Ніколи, ніколи, ніколи в житті не варто діставати жінку у флісовом халаті та з мокрим волоссям у барі. Бо їй абсолютно начхати на все! Для неї немає жодних перепон та моральних норм! Тому що, якщо в такому вигляді жінка йде кудись і не соромиться – боже, та уявити страшно, що коїться в її голові! 

Тому, коли мене смикнули за рукав улюбленого халату ще раз, я розвернулась і процідила крізь зуби: “Іди до біса!” 

Мій опонент такого не чекав. Мабуть. Мені було все-одно, бо я знову, не ховаючись, розглядала незнайомця в чорному поло. 

Який же він… привабливий! Особливо чуттєві губи та очі з трішки опущеними кутиками.
Але… Чоловіки – козли. А вродливі чоловіки – козли в кубі! Ось, сьогодні я точно в цьому переконалась! 

А поки я сиджу тут, мій козел-наречений… ні, я не хочу згадувати зараз про нього! 

– Кицько, поїхали, ти нам зайшла, ми заплатимо. – не заспокоюється лисий, вдавши, що не помітив, куди я послала його друга.  

– Іди до біса! – дещо м'якше відповідаю я йому просто тому, що матюкатись – то геть не моя звичка. Власне, як і в барі в халаті сидіти! 

– Ти офігіла? – раптом спалахує лисий та підіймає руку…

Я не встигаю навіть своїми нетверезими очима кліпнути, як ця рука зависає в повітрі, стиснута чиєюсь міцною рельєфною кистю з довгими пальцями. О боже, та вона ж належить тому красунчику в поло! 

– Вона не хоче, ти не почув? – говорить він голосом, що змушує коліна тремтіти...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше