Бунтарка на одну ніч

22. Лада

В моїй зйомній квартирці, незважаючи на теплу літню ніч, прохолодно. Вже давно за північ, а я не можу відірватись від роботи Арсена Дмитровича. 

Власне, могла б, якби зробила це на вступній частині, яка, мушу, зізнатись, була нудною, то вже б давно спала. Але… Практична частина роботи з описом картини стала крижаним душем та вже й краплини сонливості не залишила. 

“Особлива техніка багатошарового живопису робить зображення об'ємним. На полотні зображено пейзаж з річкою, на березі ми бачимо дівчинку з собакою…” – вже на цьому моменті мої сонні очі впились в букви на листах та більше не читали через рядок, як на початку. І, хоч тут, в чернетці, немає бодай чорно-білої мініатюри-репродукції, я бачу перед собою зображення і так. Навіть не дивлячись на оригінал, що стоїть на журнальному столику біля мого ліжка… 

Звісно, я маю що сказати і як доповнити! Але… відчуття ірреальності всього не полишає мене ні на мить.
Арсен Дмитрович побудував свій захист на картині мого дідуся. 

А Демид, в якого я підло викрала цю картину – син Арсена Дмитрович.

Ангеліку залишимо на десерт, і так вже багато “іксів” в цьому рівнянні! 

Але…

Чи знає Арсен Дмитрович, що полотна у Демида немає? Чому я думаю, що не знає? 

***

Вранці з дзеркала у ванній на мене дивиться щось сонне, ошелешене, наче отой бідний бабак Тимко, якого будять, щоб передбачити прихід весни. Доводиться діставати з досі не розпакованої дорожньої сумки косметичку і “малювати” собі очі. Сьогодні у Арсена Дмитровича презентація картини, а по факту – передзахист. Я, як асистент мушу виглядати пристойно, а не сонним домовиком щойно з запічку.

Я ховаю полотно в великий стильний шопер. Туди ж кладу чернетку роботи Арсена Дмитровича. Знає він чи не знає, про картину, та на його передзахисті вона буде, і крапка!  

Тамуючи страх публіки заходжу до аудиторії. 

– Ладочко! – Арсен Дмитрович схвильовано стискає мою руку, – Тут такий хаос, такий хаос, нічого не встигаю, нервую, як хлопчисько! Яко в тебе є доповнення, зможеш озвучити їх перед комісією від мого імені? – дивиться благально. 

“О так, в мене є доповнення! Ще й яке!” – думаю про себе і, звісно, погоджуюсь. 

Арсен Дмитрович налаштовує екран для презентації, вітається з кількома викладачами, перевіряє, чи є вода в кулері. Цікаво, а де Ангеліка? Хоча ні, брешу, не цікаво. Бачу, як він поглядом щомиті ковзає по дверях, видно, що чекає когось. Демида? З картиною? 

Передзахист-перезентація починається хвилина в хвилину. Здається, Арсен Дмитрович заспокоївся, але якось штучно, показово і неприродно. Певно, зважаючи на життєвий та досвід викладання він змусив взяти себе в руки – ото й все. Мені страшенно шкода його, й соромно перед Демидом, хоч його тут і немає. Поки Арсен Дмитрович роповідає базові тези зі своєї роботи, я ховаюсь за дверима міні-гардеробної. Тут я наважуюсь на свій виступ, коли прийде його час. А ще – звільняю з шопера дідусеве полотно. Ще мить, і я, як Арсен Дмитрович, візьму себе в руки. Однак, цей майже завершений процес зупиняють прочинені двері. 

“Вибачте!” – рвучко, нервово каже до болю знайомий, бажаний голос з легкими хрипкими нотками. В обличчя відразу б'є хвиля жару. Я злякано застигаю, радіючи, що мене не видно. Притискаю руку до серця, наче намагаючись вгамувати його та втримати там, де воно має бути. 

Мій рятівник з нічного клубу трохи змінився. Темнішими, глибшими видаються очі. І темні кола під ними, і неголеність на трохи блідих щоках. Він – всього за кілька метрів від мене, я відчуваю тонкий запах його парфуму. Варто зробити кілька кроків і можна навіть доторкнутись… І – не можна водночас… 

Арсен Дмитрович завершує вступну промову. Відпиває ковток води зі склянки на його трибуні… Здається, тільки я помічаю, як тремтить його рука. Слухачі захоплено дивляться на нього, надихаються його запалом, схвально кивають. 

Здається, час.

Майже всі пазли на своїх місцях. Що ж. Твій вихід, Ладо! – кажу собі, вдихаю глибоко, наче збираюсь пірнати в холодну воду. 

Зала мовчить, застигла в очікуванні. А ось тепер Арсен Дмитрович виглядає розгубленим, вперше з моменту нашого знайомства. Бачить Демида, ковзає поглядом по його руках. Їх німа дуель з Демидом триває кілька секунд, а мені з-за дверей видається вічністю. 

– Ну ж бо, Арсене Дмитровичу! – каже огрядний професор в ніжно-бежевому костюмі, що робить його схожим на велику погано сформовану зефірку. – Покажіть же нам той шедевр, про який скільки розмов! 

– Так… Повірте, мені, це полотно – дійсно шедевр! – якось жалібно каже Арсен Дмитрович. – Але… є нюанс… Мій син… мабуть, був надто зайнятий, щоб…

Арсен Дмитрович змовкає надто різко і тепер чути, як тихо шипить ароматична паличка на столі. І як надто голосно стукає моє серце…




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше