21. Демид

Ввечері, як просив батько, в Київ я не поїхав. Слізно пообіцяв, що приїду вранці, перед презентацією, а сам витратив час на поїздку в Чорногорівку. Вже третю і цього разу ще безпліднішу, ніж дві попередні. Бо ж милої бабці вдома не виявилось, а після мого безцільного кружляння біля її воріт до мене вийшла сусідка, та сказала, що бабуся Діна поїхала до подруги і навряд чи до понеділка повернеться. 

Ну от, черговий виверт долі наче натякає мені, що з цього лабіринту власних промахів мені вже не вибратись. 

Ще й телефон вкотре нагадує про себе вібрацією. Скривившись, мов від оскомини, приймаю виклик батькової секретарки та моєї колишньої однокурсниці Ангеліни. 

Вона з натиском вимагає від мене змусити батька звільнити якусь “пгохвостку”. Ага, звісно! Батько ж після мого факапу зробить все, що я  в нього попрошу. Зірочку з неба для мене дістане! Я вже навіть не думаю про те, що просити когось звільнити, бо ця людина не подобається Ангеліці – за гранню моралі. А хитра Ангеліка, певно, відчуває моє рішення ще до того, як я його нервово озвучую. І тому настикає на болюче місце, нагадує, що я їй винен, а то “госкаже щось цікаве пго мене”. Ага, навряд чи воно буде цікавішим за мій промах з картиною. Однак, з цією дівчиною краще не сваритись. 

Ніч минає в безсонні та безцільному блуканню по квартирі. Вранці передаю Адочку Владу та Марі, а сам під співчутливі погляди друга вирулюю з паркінгу біля його під'їзду. Влад мовчить, має сумний досвід, що за фразу “Все буде добре!” я можу послати його до біса. Ми обоє знаємо, що добре не буде. 

Київ зустрічає шумом. Багатоголосся звуків б’є просто по напружених нервах. Скільки не приїздив сюди, стільки ж мусив якийсь час звикати до шаленого оркестру столиці. Припаркувавши авто на дивом знайденому вільному місці біля кав'ярні, беру каву, щоб допомогла зосередитись і дала час подумати. 

Попереду мене чекає розмова з батьком. Непросто визнавати свою провину, а коли від неї залежить майбутнє рідної людини – це зробити в рази складніше. 

– Ти, Граф, облажався, – кажу сам собі.

Ну а що? Усвідомлення проблеми крок до рішення. Тільки рішення немає. Прірва – ось що чекає нас в стосунках з батьком після того, як він дізнається. 

Уявляю собі його очі, після драматичного монологу: “Тату, тут таке діло… Я зустрів в нічному клубі дівчину… В халаті… І мереживних панчохах. Вона звела мене з розуму, я привів її додому, а вранці вона зникла разом з картиною. Нє, ти не подумай, я її шукав, правда шукав. Але не знайшов!”

Тьху! 

Плескаю рукою по керму, випадково натиснувши на сигнал. Однак в багатоголоссі столиці його ніхто навіть не помічає. Якби таке сказали мені, я б задумався, чи не треба людині професійна допомога. Психотерапевта, як мінімум… 

Кава гірчить, як і мій настрій. Незважаючи на те, що наші стосунки з батьком завжди бажали кращого, навмисно я б його так ніколи не підставив. Однак… Що вже казати. Треба хоча б встигнути розповісти йому про все до презентації та захисту. Може, він ще щось придумає, коли його нездара-син не зміг!

Коли я нарешті запускаю двигун та кажу сам собі, що готовий, столиця дає мені шанс добре подумати. В заторі. Спочатку одному, потім, після повороту на потрібну вулицю – в ще одному, значно більшому. Ну от… До презентації лишається десять хвилин, коли я нарешті знаходжу вільне для парковки місце біля університету…