20. Лада

Мій перший робочий день виявився настільки насиченим, що я просто губилась, переглядаючи роботи студентів, допомагаючи Арсену Дмитровичу, та з нетерпінням чекаючи вечора, щоб познайомитись з його роботою. Як я вже встигла зрозуміти, вона базувалась на інноваційній техніці живопису, яку використовував маловідомий, але надзвичайно талановитий художник. До Арсена Дмитровича чотири його полотна потрапили абсолютно випадково, їх конфіскували у якогось депутата колекціонера-корупціонера, що вдома просто картинну галерею влаштував з крадених полотен. Два з них були диптихом* (Прим.автора: дві картини які доповнюють одна одну), третя і четверта окремими полотнами. І саме на третій з них найкраще проявилась ця особлива техніка. Це все я встигла почути від Арсена Дмитровича в короткі перерви між справами. І вже заочно уявляла насолоду від знайомства з картиною і роботою. Хоч трішки сумно стало через згадку про дідуся. Адже він також використовував особливу багатошарову техніку, віддаючи кожній зі своїх картин і час, і душу… Але його творчістю ніхто не цікавиться, роботи не пише, а більшість картин осіла в тих поодиноких покупців чи просто друзів, кому він свої пейзажі дарував.

Але незважаючи на цю гірчинку, в ролі асистента Арсена Дитровича я почувалась на своєму місці. Єдине, що отруюювало мені життя тут – це колючі погляди Ангеліни. Здавалось, вона ладна з’їсти мене навіть з черевиками. Хоча причин її ненависті я не розуміла. А апогею її поки німий супротив досяг, коли вона принесла нам з Арсеном Дмитровичем каву. Я не просила, то він вирішив, що нам час зробити перерву перед наступним пластом роботи. 

Дві вишукані чашки з ароматною кавою Ангеліка граційно поставила на захаращений стіл Арсена Дмитровича, відсунувши мій старенький телефончик майже на край столу з таким гидливим виразом, наче то була якась жаба. Я інстинктивно смикнулась, щоб забрати його, а Ангеліка наче навмисно (а може й не наче?) підставила свою руку з чашкою. Темна кава вмить виплеснулась на стіл і папери, на мій телефон та, трішки, на блузку. 

– Ну що ж ви такі незГабні! – вереснула Ангеліка, рятуючи папери Арсена Дмитровича. А я, розгубившись схопила свій бідний телефон. Він сумно блимнув екраном і погас. Бідолаха вже років сім мені служить, і такий стрес, мабуть, для нього виявився останнім випробуванням, яке він не пережив. Мов на зло, хтось мені дзвонив, телефон хрипко зайшовся мелодією дзвінка, але екран так і залишався чорним: ні подивитись, ні прийняти виклик… 

– Ладо, телефон треба висушити і в ремонт. І вимкнути. – Арсен Дмитрович стомлено тер почервонілі від роботи очі, переводив погляд то на мене, то на Ангеліну і про що він думає, зараз важко було зрозуміти. 

– Я б з радістю, та тільки ж він, ось… – показала я чорний екран. Здалося, чи в очах Ангеліки блиснула якась темна, зловнішна радість? 

– Давай! – забрав у мене мого бідного помічника, що вірою і правдою прослужив мені скільки років, дістав носову хустинку з кишені та витер його, не жаліючи її чистоти та білизни. Телефон програв хрипко мелодію дзвінка знову і замовк вже остаточно… 

Як казала моя бабуся, коли щось знаходиш, а коли й втрачаєш. Не буває, щоб все було добре. Тільки цікаво тепер, хто ж там дзвонив? 

***

Мабуть справді, не можна отримати щось, щоб натомість інше не втратити. Такі от сумні думки кружляли в голові, доки, завершуючи свій перший робочий день, я дивилась на свій бідний телефончик. Арсен Дмитрович, незважаючи на зайнятість, встиг відкрити його та витягнути акумулятор. Тепер і телефон, і батарея сумно сохли на серветках поряд з ноутбуком. 

Ангеліка до кінця дня поводилась тихше трави, Настільки тихше, що я вже почала вірити в те, що ситуація з кавою була випадковою. 

Однак сьогодні, окрім радощів, що я дійсно знайшла своє ідеальне місце для роботи, доля вкотре нагадала мені про мою наївність. Щойно Арсен Дмитрович пішов до студентів на лекцію, Ангеліка стала з'являтися в кабінеті аж надто часто. Коли вона, наче знову випадково, штовхнула мене своїм гострим, затягнутим в дороге мереживо блузи, ліктем, я не витримала. 

– За що ти мене так ненавидиш? – спитала прямо, дивлячись в її нафарбовані злі очі. 

– Пф! Здалась ти мені! – мов сердита кішка, пирхнула та, але погляд відвела. 

– Якби не здалась, ти б тут не шастала, правда? – злість почала закипати в мені, як лава у вулкані. Ще кілька днів тому, будучи викладачкою в школі та нареченою “гарного хлопця” Віка, я б мовчки проковтнула все це, вважаючи, що проблема в мені. Але та ніч відкрила нову мене, і це мені навіть подобалось. Тому, коли стара я б просто промовчала та вдала, що нічого не помітила, нова бажала схопити цю нахабу за плечі і добряче струснути. Бійся гніву терплячої людини – казали східні мудреці – і були абсолютно праві. 

– Я, може, дивлюсь, щоб ти тут нічого не пгисвоїла! – ще не розуміючи, кому це каже, видала Ангеліка. 

– Он як? А може, ти просто претендуєш на моє місце? – судячи по тому, як звузились її очі, я потрапила в ціль. 

– Мене й моє влаштовує! А таких вегтихвісток, як ти, тут вже з десяток пегебувало! 

– То в чому пробГема? – так, негарно дражнитись з мовних особливостей людини, та в мене воно вийшло якось випадково. – Однією менше, однією більше. Гм? 

– І пгавда! У Агсена Дмиговича такі, як ти, довго не затгимуються! А я ще й допоможу! 

– На здоров'я! – ця розмова почала мені набридати. Я ні чим не завинила перед цією дівицею, а все що вона робить і каже – хай буде на її совісті.