Бунтарка на одну ніч

19. Демид

Батько вміє нагадати про себе в найбільш непідходящий момент. Цього разу його дзвінок застав мене зненацька на роботі, коли я вже годину допитував злодюжку, що виніс з квартири бабці антикварні сережки, вартістю тієї квартири. Чому цю справу перекинули ARSам взагалі не ясно, з відношення до мистецтва тут тільки предмет викрадення, до того ж не музейний, чи державний, а особистий. Може тому, що щойно батько від'їжджав, керувати тут починали всі, кому тільки забажалось? 

Неприховуючи роздратування передав злодюжку Владу, а сам вийшов у коридор. Батькові треба відповісти, бо й так справи пахнуть смаженим. 

– Тобі телефон для чого? – завжди інтелігентний з іншими, зі мною батько нагадував скандальну бабцю, яка ще й такими от штампами говорила. 

– Я на роботі взагалі-то! – спробував я застосувати метод “Найкращий захист – атака”. 

– А я на морі! Засмагаю в компанії двох азіаток! – пирхнув батько. 

– Вітаю. Крики чайок, принаймні вже чути на весь коридор відділку. 

– Гумор в тебе – лайно! – ну от, великий і благородий майже професор Арсен Дмитрович Черненко говорить, наче якийсь гопник. – До справи. Чекаю тебе з картиною сьогодні ввечері. Завтра демонстрація, не забув? 

– Як я можу забути, як ти мені щодні нагадуєш? 

– Ну знаєш. Захист в мене не щодня. 

– Та ясно…

– Картина ціла хоч? Твоя крокодилка її не погризла? 

– Ада – вихована і їсть м’ясо, а не папір. 

– От і чудово! Чекатиму тебе ввечері, замовлю якоїсь фастфудної отрути, як ти любиш. 

– Дякую татку, ти дуже люб'язний! 

– Вже який є! Набереш, як виїдеш! 

– Наберу… – сказав я вже темному екрану. Батько ніколи не дослуховував до кінця, натискав відбій і мчав по своїх справах. 

Хоча, якби я сказав, що картини в мене немає, певно і він би дослухав, і я б вислухав. Баагато цікавого почув би, про себе. Однак, як каже Влад, не варто вішати ніс. Ще не все втрачено. До того ж в мене є телефон Лади. 

Лада… Колючка в серці, і, через картину, не лише в ньому. Сам того не розуміючи, я відкладав дзвінок до неї, відколи ми повернулись в місто з Дмитрівки-Чорногорівки. Спочатку, бо типу в машину погано чутно. Потім – бо робота і справ багато. І от, тепер, коли вже не було куди далі відкладати, я тримав палець над зеленою трубкою і все не міг її натиснути. Може, час зізнатись, що я боюсь їй дзвонити? Скаже, що не пам'ятає мене, вимкне телефон, щойно зрозуміє, хто я і чого хочу, чи металевим голосом видасть “ви помилились номером”… Такі от найгірші варіанти підкидало мені передчуття. 

А ще до нього додалось розуміння, що я переживаю навіть не через картину і батька. Дещо інше гризе мене, як Ада свою кісточку…

Палець м'яко ліг на кнопку виклику під номером та натис її. Гудки… Ще гудки… Вони рвали серце і свідомість невідомістю, та підгодовували погане передчуття. А до моїх, “а якщо” додався ще один варіант. Що, як бабця взагалі не її номер дала? 

Гудки… 

І Відбій…

І знову гудки…

Що ж, треба попрощатись з Владом перед поїздкою в столицю. Бо батько мене точно вб’є…
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше