18. Лада 

Університет з його звуками, запахами парфумів, кави та паперу, стендами та малюнками студентів за склом здавався живою, рухливою і голосистою істотою. А ще – викликав трішки гіркоти. Нагадав, як я мріяла про навчання у ВИШі, та після художнього коледжу – робота, стосунки з Віком, закрутилось, відклалось спочатку на потім, а потім на ніколи…

І ось зараз, я переступаю поріг університету, який колись був у списку “От якби поступити…”, але не в якості абітурієнтки чи студентки, а не багато не мало, особистого асистента декана факультету. Мала б радіти, але душу розривають сумніви. 

“Це тільки співбесіда і практика, Ладо. Чого нервуєшся?” – кажу собі, перш ніж несміливо постукати в кабінет Арсена Дмитровича. 

Вчора, в хаосі банкету, він встиг тільки пояснити, що йому просто критично потрібна асистент-лаборант, і він готовий взяти мене навіть без співбесіди. Звісно, це виглядало, м'яко кажучи, підозріло, однак, дядько Іраклій, викликав мене до себе і розповів, що Арсен Дмитрович – його давній друг і порядна людина. Тож, якщо я дійсно хочу, він мене відпустить, але буде “очінь грустіть”. 

Стук-стук! – мої пальці в двері і моє серце в грудях. 

Дивно, але “заходьте” мені каже жіночий, а не чоловічий голос. 

Власницю голосу я бачу, щойно відкриваю двері. Це - не сам кабінет, а, певно, кабінет з міні-приймальнею. В очі відразу кидається розкішне каштанове волосся, мабуть, секретарки, що розсипається по прикритих майже прозорою червоною блузою її плечах, великі, щедро нафарбовані очі під тоненькими скельцями дизайнерських окулярів (чомусь думаю, що вони їй для поважності потрібні, а не для зору) і повні, яскраві губи. Довжелезні криваво-червоні нігті з камінчиками, пурхають по клавіатурі компютера навіть коли вона впивається вивчаючим поглядом в мене. 

– Агсен Дмитгович зайнятий! – смішно картавлячи, безкомпромісно заявляє. 

– Але… ми домовлялись… – розгублююсь я. 

– Пегездач сьогодні немає! Пгиходьте завтра! – не заспокоюється шатенка. “Ангеліна” – читаю на її бейджику, що лежить на столі. Добре, хоч ім'я в неї без букви “р”, – думаю трішки зі зловтіхою. 

– Я не на перездачу! – кажу вже твердіше. – Я з приводу роботи! 

– Гоботи? – тепер погляд Ангеліни стає ще більш оцінюючим. Дивиться на мене так, ніби не вірить, що така комаха як я, може мати якісь справи, а тим більше, робочі, з Арсеном Дмитровичем. 

– Ангелін, хто там? – а це вже голос Арсена Дмитровича лунає з глибини кабінету. 

– Агсене Дмитговичу, тут кажуть, що на гоботу до вас! – видає Ангеліна. 

Арсен Дмитрович не відповідає. Натомість, з'являється зі свого кабінету і простягає мені мені руку для привітання. 

– Ладо! Радий, що ти прийшла! – замість потиснути звичайно, по-діловому, бере мою руку обома своїми. Його жест – впевнений, сухий, та водночас привітний. Я навіть трішки гублюсь. І не лише через жест. Надто його голос нагадує мені Демида… Тут, в обрамленні кабінету, він виглядає зовсім по-іншому, ніж в ресторані. Стильний, класичний костюм сидить на ньому ідеально, підкреслюючи його статуру та ідеальну поставу. Ниточки сивини в світло-русому волоссі, додають йому якогось вишуканого шарму. Уважні очі дивляться на мене з сумішшю тепла і уважності.  Він схожий на якогось американського актора і, здається, зараз думає, чи не зробив він помилку, запросивши мене так імпульсивно і, можливо під дією або ейфорії від гарного вечора, або ж і алкоголю. 

– Проходь, Ладочко – жестом запрошує мене до кабінету. Заходжу, і дзеркалі на стіні бачу просто спопеляючий погляд нафарбованих очей Ангеліни з-під скелець її окулярів. Цікаво, вона до всіх так ставиться, чи це особисто я так їй не сподобалась?  

В кабінеті Арсена Дмитровича затишно і прохолодно. Тут пахне його парфумами і канцелярським приладдям. На столі – справжні гори паперів. Такий безпорядок якось не дуже гармонійно поєднується з його вишуканими манерами. 

– Ладо, відразу розставлю крапки над і. – відсунувши мені стілець, розпочинає розмову. – Наш університет, ставши престижним, поставив хрест на моїх мріях про віддане справі студентство. Тепер більшість вступає сюди ради, так би мовити, бренду на дипломі, а не любові до мистецтва. І ось, на порозі захисту докторської роботи, я зіткнувся з цим особливо гостро. Я справді потребую правої руки, не лівої, а дійсно правої, Ладо. 

– Але ж… ви так мало знаєте мене, я не впевнена, що…

– З одними, вибач, що перебив тебе, достатньо єдиного погляду, щоб побачити людину, з іншими – недостатньо цілого життя, щоб дізнатись, хто перед тобою. Звісно, я не встиг пізнати тебе, Ладо, але я побачив те, що мені дуже імпонує – любов до мистецтва. І все. Любов до мистецтва і гострий розум – цього виявилось достатньо, щоб полонити моє серце! 

– Це приємно чути… Та все ж… В мене лише школа мистецтв і коледж… навіть вищої освіти немає. 

– Дурниці! Можна мати й десять освіт, однак, навіть не зосередитись на предметі жодної з них. Розкажи мені не про освіту. Розкажи про мистецтво. 

– Я не такий же знавець, як могло здатись. Однак мій дідусь малював… І я росла в оточенні фарб, полотен, мольбертів і репродукцій справжніх майстрів. 

– От! Я знав, що не помилився! – зрадів Арсен Дмитрович. – А сама ти малюєш?