17. Демид

Два дні на роботі батько, наче знущаючись, закидав мене справами та дорученнями. Сам при цьому застряг в столиці і, схоже, застряг надовго. До захисту залишався тиждень, а от демонструвати картину колегам він має вже завтра по обіді. Тобто, показувати місце, де має бути картина. Теоретично. Типу: бачите? Ось тут вона була б, аби мій телепень-синочок її не профукав! 

І от, нарешті звільнившись від купи робочих клопотів, я чекав Влада. Не повірю, що він не знайшов інформації. Він, як захоче, може землю перевернути, а для друга хіба б не захотів? 

Але… чи варто зізнаватись собі нарешті, що я хочу знайти Ладу не лише задля картини? Насправді я дуже хочу зрозуміти, чому вона так зробила? Ну, хоч убий, не схожа вона на шахрайку. Та й хіба шахрайка дозволила собі такий перформанс у барі з халатом і всим іншим? Навпаки, вона бажала б бути непомітною, злитись з юрбою. Якщо ж думати в напрямку, що той концерт був задля мене, то в мене наче ніде не написано, що я втрачаю голову від жінок в халатах. Ні. Не сходиться абсолютно! Немає логіки в тому! Однак, є результат. А от логіки, картини і Лади немає. 

– Ти що, заснув? – Влад в своєму репертуарі, з'явився, наче ні звідки, стукнув у вікно мого авто, як перелякана птаха в шибку. 

– Ти мене злякав! – відкрив йому двері, а від бурчання відмовитись не зміг. 

– То не спи на роботі! 

– Заснеш тут! Кажи, щось є? Бо час до прощання з моєю дурною головою дуже вже швидко спливає. 

– Ну що я тобі кажу. Довелось добряче в архівах і переписах поритись. Здається, я зрозумів, чому ми в Дмитрівці твою Ладу не знайшли. 

– І чому ж? 

– Бо вона з Чорногорівки! 

– Бінго! Тобто вона мені збрехала? 

– Ні! Тобто то не брехня. В Чорногорівку не можна доїхати на авто. На вертольоті хіба можна. Теоретично вона могла назвати найближчий пункт, точку А1 по дорозі до точки В. 

– Поїхали вже, Декарт!* (Прим Автора: Рене Декарт, відомий математик, який відкрив систему координат). 

Звісно, цього разу я був надзвичайно уважним і машину припаркував на твердій засипаній камінням обочині. Дійсно, Чорногорівка, що розкинулась вздовж річки на протилежному березі, була відрізана від світу тією ж таки річкою. Дороги туди не було, тільки старий хиткий місток через річку. 

Бредучи по ньому, я на якийсь час застиг, задивившись на стару вербу на березі. Надто вже знайомою вона мені здалась. Як на картині… Або це вже моя уява розігралась. Здалося, що я вже не тільки вербу бачу, а я маленьку дівчинку в рожевій сукні, і собаку… Врешті, навіть головою струснути довелось, щоб позбутись цього марева. Певно, перевтома і нерви дались взнаки...

Чорногорівка зустріла нас з Владом гавкотом собак та здивованими поглядами аж двох людей, що ми зустріли на вулиці. Маючи гіркий досвід з Тетерею та пошуками минулого разу, щось питати в них ми не ризикнули. У Влада був номер будинку, де теоретично можна було знайти Ладу. Та тільки проблема була в тому, що номерів на будинках тут не було взагалі. Коли ми знайшли один-єдиний, то допомоги з того було мало, бо ж не зрозуміло було, в яку сторону вести лік. Так ми й блукали б, мабуть, якби не мила бабуся, що гукнула нас з-за розмальованої хвіртки. 

– Когось шукаєте, хлопчики? – привітно спитала, приклавши до лоба руку. 

– Ага. Ми шукаємо дівчинку. – в тон бабусі відповів Влад. – Ладу. – додав. Дякую, хоч про халат ще нічого не сказав. 

– Ладу? – якось відразу змінила вираз обличчя бабуся. – А нащо вона вам? – спитала, і я зрозумів, що ми нарешті потрапили, якщо не в яблучко, то дуже близько. 

– Ви знаєте, як її знайти, правда? – ледь не благально почав я, сам від себе не чекаючи таких драматичних ноток в голосі. Справа в картині ж? Чи в чомусь іншому? 

– Може й знаю. Але першому зустрічному не скажу. – тепер привітність з голосу бабусі вже остаточно вивітрилась. 

– Мене звати Демид… – ступив крок назустріч. – Мені дуже потрібно знайти Ладу, щоб поговорити з нею… – вже не знаю що так магічно подіяло на нашу співрозмовницю, однак вона вкотре змінила гнів на милість та відкрила хвіртку. 

– Заходьте, поговоримо. – махнула рукою, запрошуючи… 

Від бабусі Марії ми їхали з інформацію про те, що її внучка поїхала до столиці і телефоном Лади, яку насправді звати Людмила. Цікаво, скільки всього ще я не знаю про неї? Хоча, що тут думати, я про цю таємничу Ладу-Люду не знаю абсолютно нічого! Чому ж тоді вона сидить колючкою в серці? Тільки через картину? 

Бабуся, здається, до речі, про неї теж знала. Побачив по її очах. А коли вона розповідала, що Лада – дівчинка добра, і якщо зробила помилку, то дуже хоче її виправити, то остаточно переконався. Треба, мовляв, тільки дати їй шанс. І час. Пф, та я б з величезною радістю, аби той час в мене був!