16. Лада

Два дні по тому

Дуже часто, коли ми думаємо, що остаточно прийняли якесь важливе рішення, на сцену зовсім без пафосу та аплодисментів виходить її величність Доля. Один помах руки – і все змінюється миттєво, а рішення зникає, як кола на воді. 

Так сталося і зі мною. Тому я зараз сиджу в маленькій зйомній квартирці в Києві з видом на цегляну стіну сусіднього будинку і з натиском, що прориває тонкий газетний папір, обводжу ручкою чергову вакансію… офіціантки.

Так, якось не дуже привітно столиця зустріла налякану і розгублену дівчинку з провінції, з мистецьким коледжем та знаннями, але без диплома університету та вміння себе презентувати. Тому про роботу, пов'язану з мистецтвом і розвитком поки довелось забути. Зараз в пріоритеті – просто робота. 

А ще – не думати про Демида, який засів у серці колючкою. Власне, через ці пошуки роботи та безліч співбесід мені навіть легше. Тільки от найулюбленіша моя річ – дідусева картина – нагадує про мій гріх настільки, що я вирішила – щойно знайду роботу – надішлю її Демиду поштою. Бо ж тоді я не знайшла в собі сил повернутись та ту картину бодай під дверима Демида залишити. Надто вже обпекло те, що побачила його з іншою жінкою. Хоча, хіба мало? Хто ми одне одному? Він -- мій рятівник на один вечір, а я... злодійка, що вкрала його річ та втекла, доки він спав? 

А поки змахую гіркі спогади і збираюсь на чергову співбесіду. 

О диво, маленький грузинський ресторанчик зустрічає мене з добродушними обіймами. В них дефіцит кадрів, а студентки швидко зникають, щойно в них починається сесія, або роман – так мені пояснює менеджер Серго – справжній грузин. Власник ресторану – його дядько Іраклій – вже схвалив мою кандидатуру по відеодзвінку. 

Що ж, тут затишно, смачно годують, приємний персонал. На якийсь час можна поновити свою фінансову подушку і йти далі – заспокоюю я себе. 

Дні в ресторанчику течуть рівно, трохи стомлююче фізично, але в цілому непогано. Аж доки Серго з величезними переляканими очима не заявляє, що завтра в них банкет на 30 ну дуууже важливих персон. Якісь науковці з університету та представники влади – це все, що знає Серго, але приготування і обслуговування повинне бути на “каралєвському” рівні. Чи треба казати, що якщо нервує Серго, то що лишається мені? Гублюсь так, що забуває елементарні речі, і мої колеги Аня та Ніка вкотре питають, чи це точно спокійна і розважлива я? 

На щастя до запланованого початку ми встигаємо сервірувати столи та оговтатись від біганини перед її наступним і не менш важливим етапом. Зустрічати гостей приїздить сам дядько Іраклій (його тут всі так називають, додаючи закулісній атмосфері ресторанчику ще більше сімейності). Гості з'являються теж досить пунктуально, і цьому дуже радіє наш шеф-кухар.  

Загалом, всі вони створюють враження досить інтелігентної публіки. Більшість з них – чоловіки у віці 40-50 років, поважні, виховані. Потроху мої переживання розсіюються і я вже спритно бігаю між столиками, носячи таці ароматних хачапурі, шашлику та інших страв грузинської кухні. І вже аж надто розслабившись, випадково ледь не налітаю на високого чоловіка з сивою доглянутою бородою та уважним поглядом. 

– Вибачте! – радію, що таця в руках була пуста і я нічого не перевернула на його явно недешевий вишуканий костюм. Після вибачення варто б іти собі далі, але я застигаю, щось в ньому здається мені дуже вже знайомим, близьким. Можливо, справа в його очах чи погляді? Однак, чоловіка відволікають, покликавши по імені. 

“Арсен Дмитрович” – ні, його ім'я мені не знайоме, тільки очі і кремезна постать…  Хто ж він? 

Залишки вечора я проводжу, мимоволі кидаючи погляди на Арсена Дмитровича. Чим довше дивлюсь, тим більше він мене зацікавлює. Надто вже знайомі не лише його статура і погляд уважних очей, а й навіть рухи, голос. Я вже знаю, кого він мені нагадує. Тільки це схоже на божевілля, або ж на надто сильний голос моєї совісті та провини. 

Демид...

Так, цей чоловік нагадує мені Демида. Колись, коли я була ще школяркою, мені дуже подобався один хлопець. І коли він поїхав з міста, ще якийсь час я могла випадково “побачити” його в комусь іншому. Можна було б подумати, що й тут так само. Однак Демида мені нагадує лише цей чоловік, а не перехожі на вулиці, чи його колеги. Що ж, голос совісті я нарешті заглушу, коли відправлю картину Демиду. А от що робити з симпатією до нього? 

– Лад, ти стомилась? – Ніка перепочиває в кімнаті для персоналу, куди я зайшла кинути на зарядку телефон. 

– Та ні. Просто… задумалась. 

– Схоже, то твій нормальний стан. 

– Ага. – усміхаюсь я. 

Коли Ніка виходить, помічаю на екрані відкритого ноутбука списки. Придивившись, розумію що це – наші гості. Прізвища та ініціали наш адміністратор зазвичай збирає для іменних подаруночків на завершення банкету. Така от приємна фішка в цього ресторанчику. Та зараз це – справжній подарунок мені! Спрагло бігаю очима по буквах, шукаючи А.Д. – Арсена Дмитровича. Знаходжу! Ну от, прізвище Черненко. Навіять розчаровуюсь трохи. А у Демида (випадково побачила на платіжці на столі) – Графовський. Тобто вони навіть не родичі. Невже так закоротило мене на Демидові, що скрізь тепер його бачу? 

Коли настає час десертів, від неймовірних ароматів паморочиться голова. Фрукти та солодощі займають на столах місця м'ясних страв, до них ми виносимо легкі десертні вина. Доки я змінюю тарілки та посуд на нові для десертів, біля столика Арсена Дмитровича, стаю випадковим слухачем дискусії, що змушує мене забути про свій прямий обов'язок.