15. Лада

За милим розмовами та спільними спогадами з дитинства, дорога до міста з Олесем пролетіла непомітно. На прощання ми обмінялись номерами телефонів, та тепло попрощались. Якщо я правильно запам'ятала, до кварталу, де жив Демид, з місця, де мене висадив Олесь, було хвилин п'ять ходу. 

Тільки от ті п'ять хвилин розтягнулись на вічність. Чим ближче я підходила, тим сильнішою була спокуса втекти, а картину надіслати поштою. А що? Так не соромно за її крадіжку, та й за той жахливий халат, бар і моє божевілля тривалістю в одну ніч. Тобто соромно було б, але принаймні наодинці з собою, а не з Демидом, якому, я просто не уявляла, як в очі дивитимусь. В ті неймовірно гарні очі, які й без такого послужного списку “іспанського сорому” зачаровують і змушують втрачати вміння говорити й мислити… Як він зараз? Що думає про мене? Жалкує про наше знайомство? Хоч трішки сумує за мною? Бо я за ним – дуже! В мені наче дві половинки, одна горить вогнем сорому і боїться зустрічі з ним, інша – понад усе мріє побачити його хоча б раз, почути приємний голос, торкнутись… 

Змахуючи цю зіткану зі спогадів, сорому, ніжності до нього і ще боз-на скількох відтінків почуттів та настрою мару, я повернула у вже знайомий двір. Сильніше притисла до себе сумку з картиною. До загального біполярного настрою додалась і третя грань: я не бажала прощатись з картиною, в якій – все моє дитинство, спогади про дідуся, його тепло і любов до мене… 

Що ж, мушу визнати, причин піти в мене тепер більше, ніж аргументів залишитись. Однак, той, один аргумент – Демид – переважує всі контр-варіанти… 

Тому, глибоко вдихнувши, на бетонну доріжку до його під’їзду я ступила, наче у холодну воду пірнула. Обличчя відразу спалахнуло жаром сорому, та це не завадило метеликам в животі і мурахам на спині влаштувати справжній бразильський карнавал з танцями та періодичними змінами локацій. 

“Ну от, Ладо, ще трішки і ти досягнеш апогею свого сорому і знічення!” – “підтримала" я саму себе та зробила кілька кроків. Ноги наче відмовились слухатись мозок та йти. 

І ще один крок. 

“Ладо, просто віддасиш картину і вибачишся!” – говорила я собі. 

Ще кілька невпевнених кроків. 

“Він зрозуміє, він хороший хлопець!” – порція підтримки свого рішення. 

Ну звісно, він – хороший хлопець, я – більше не бунтарка, а знову та сама хороша дівчинка. Правильна дівчинка, яка мусить віддати чуже, навіть якщо воно – не зовсім чуже… 

Самотерапія подіяла. Я навіть подумала, що мені ж самій стане легше, коли я віддам картину Дему. Бо ж цей тягар ставав дедалі важчим. Судомно згадуючи код його домофону я раптом почула такий знайомий, трішки хрипкуватий голос. 

Демид! 

Він десь поряд, яка удача! Ось тільки вийду з-за цих декоративних кущів. Ну хто такі біля під'їздів садить? Не подвір'я – тропічний ліс якийсь! – Сердито думала я, відхиляючи гілки, що наче навмисно закривали мені поле зору. Однак, коли я нарешті побачила Демида, то воліла б, щоб ці гілки не те що закривали – стіною непорушною стали! 

Демид був не сам…

Яскраво одягнена брюнетка висіла на ньому, як спіла груша на дереві, та щось говорила, голосно сміючись. Він притримував її за талію жестом, яким не притримуючи малознайомих. 

Хто вона йому? Подружка? Коханка? Дружина?

От же я дурепа! Невже повірила, що такий чоловік може бути сам? Та ніколи! 

Передгрозові відчуття потопу зі сліз тривожно защипали в носі. В горлі з'явилась болюча грудка, що вмить стисла його. 

Ну от… В Демида є подружка, і чхати йому і на тебе, Ладо, і на картину! – болюче вкусив внутрішній капосний голосок. Сама не знаю як, я тихо розчинилась в хащах того декоративного рослиння, радіючи, що мене Демид побачити не встиг.