14. Демид

В місто повертались мовчки. Я був надто злий і роздратований, щоб розмовляти, а Влад – стомлений і просто дрімав. Епопея з витяганням авто завершилась, коли я зняв акумулятор, притарабанив його через пів-села та допоміг встановити на старющий трактор. Потім почекав доки той, кашляяючи і чхаючи, мов старий дід, нарешті заведеться з таким ревом, що будь моя бідна машинка поближче, певно, з переляку сама б з багна вискочила. Незнаю, яким дивом те старе нещастя змогло таки висмикнути з болотної пастки мою машину. Виглядала вона після цього не набагато краще трактора, але естетика то вже діло десяте. 

Нас чекав другий етап пригод. Чорт смикнув мене спитати того Тетерю про Ладу. Він з хвилин десять мовчав, намагався згадати, потім сказав, що Лади не знає, але знає Люду. Мабуть, мало мені було пригод, та все ж ми поїхали вже з Тетерею до тієї Люди-Лади. Мушу визнати, коли двері нам відкрила затрапезного вигляду дама і спитала, скільки самогону нам треба, я зрозумів, що Лади ми тут не знайдемо. Ну, тобто я вже й хотів, щоб вона тут не знайшлась. 

Врешті, повернувши акумулятор на трактор, щоб той міг доїхати додому, я забрав його та попрощавшись з Тетерею, Дмитрівкою і своїми надіями, рушив в місто. Перші ніж остаточно задрімати, Влад пообіцяв мені підняти всі дані і записи по цьому селу та знайти бодай щось про Ладу. 

“Бро, знайдем ми твою картину!” – вмощуючись зручніше, впевнено сказав він і з чистою совістю заснув. 

Добре йому! Життя Влада суттєво змінилось, коли він зустрів свою Марі. В придачу до Марі йшли її двоє племінничат-близнят, неймовірно швидких на всякі фокуси Еріка та Еріки* (Прим: герої книги “Тато за викликом”). У малих була мама, однак більше часу ніж з нею, вони проводили з Марі. А Влада напружувала хіба його колишня, Марго, яка так і не змогла заспокоїтись з її хлопцем, навіть народивши спільну дитину. Періодично вона зявлялась в житті Влада, влаштовуючи сцени, іноді – не зовсім твереза, чи, скоріше, зовсім не твереза. Я згадав про неї, бо її ім'я вже кілька разів висвітилось на екрані телефона Влада, що в беззвучному режимі лежав панелі авто. Хай дзвонить, мені шкода було будити друга. 

Але… що дарма не розбудив, я зрозумію пізніше. А поки й сам вперто ігнорував дзвінки батька, вже уявляючи, яким він буде злим. 

Мої стосунки з батьком, на жаль, ніколи не були безхмарними. Ми з ним були радше не батько і син, а суперники у всьому, які намагаються показати одне одному, хто з нас кращий. Чому так склалося навіть не знаю. Ми змагались в кар'єрі, в успіху, та навіть в увазі жінок. Батько після того, як мати з ним розлучилась, був постійно сам, однак, імпозантний, успішний, він від нестачі уваги жінок не страждав однозначно. Але зі мною все-одно намагався змагатись. І часто, до речі вигравав. Страшно уявити, що буде, якщо я вчасно не поверну картину. А найгірше в цій ситуації те, що це просто зруйнує наші з ним стосунки остаточно. 

Коли ми заїхали в місто, Марго дзвонила Владу вже всьоме. Так, я рахував і вирішив, що, мабуть щось серйозне. Бо навіть мені батько за цей час подзвонив лише три рази, а він дістати з-під землі теж і вміє, і може. Тому Влада я таки розбудив. 

– В мене проблема, а ти не відповідаєш! – істерично зарепетував динамік сонного друга. 

– Був зайнятий. Що сталося? – не надто привітно відповів Влад. 

– Це не телефонна розмова! Де ти? Я приїду!

– Не треба приїздити, Марго. Я не вдома, щойно заїхав в місто. – спробував він зупинити потік її криків. 

– Не вдома? А де? – не здавалась вона. 

– У справах! – вже зовсім сердито відповів їй Влад. 

– Ее, охолонь… – легенько смикнув його за рукав я. 

– Хто там? Граф? Ти в нього, так? – от же слух! Як в кажана!

– Ні! Марго, в тебе є чоловік, нехай твої проблеми вирішує він! Не дзвони мені! – таким лютим я Влада давно не бачив. – Ти чого? – перепитав здивовано, коли той вимкнув телефон. 

– З Марі вже вранці посварився через неї. Тому й до тебе так рано приїхав. – нарешті зізнався друг. – Марго дістала. Випиває, дитину на свою матір зіпхнула. Мені надзвонює. 

– Таак… Тобі треба поговорити з нею і дати їй зрозуміти, що ти дійсно ні до неї, ні до її проблем ніякого стосунку не маєш. 

– Ага, це наче взяв, поговорив, а їй миттєво дійшло! – зітзнув Влад. 

– Не бурчи. Я в тебе вірю! – усміхнувся другу, висадивши його біля нашого відділку. Сам же поїхав додому, треба прийняти душ, переодягтись і наважитись таки поговорити з батьком…

Однак, моїм планам збутись не судилось. І як я не помітив Марго, з її звичкою одягатись в усе кольорове й яскраве, на лаві біля мого будинку? А коли помітив, було пізно, вона вже летіла до мене, обіймаючи з фальшивою радістю на обличчі та ароматом якоїсь дешевої випивки, що просто з ніг збивав…