13. Лада

Якби затишно не було в бабусі, та я розуміла, що якщо не поїду зараз – передумаю і залишу все, як є. Тому намагалась не засиджуватись, та навіть ніде зручно не вмоститись. Ще буде час, пізніше. А зараз чекала машину внука бабусі Ліни, визираючи у вікно на другий берег річки, де простяглась Дмитрівка, та думала, брати з собою речі, чи ні. Врешті-решт вирішила взяти мінімум та їхати з нашого міста в Київ. Відразу, бо розуміла, затримаюсь чи в бабусі, чи в містечку – затягне в багнюку самокопання, смутку і апатії. Не можна мені зупинятись, тільки рух допоможе відновитись. І тому, дарма не витрачаючи час, я навіть кілька потенційних вакансій в Києві змогла знайти в додатку на телефоні. Серед них аж дві (просто диво!) виявились пов‘язані з мистецтвом. Ну хіба не сама доля вирішила мені допомогти? 

Бабуся трішки засмутилась, коли дізналась, що я поки не повертатимусь, але підтримала моє рішення діяти, а не “киснути”, як вона сама й сказала. В дорогу вона загорнула мені в папір для запікання пиріжки, що своїм ароматом просто зачаровували.  

– Звісно, люба. Треба рухатись. – бабуся зітхнула. – А он і Олесь, дивись!  

Жовтий великий фургон дійсно було помітно здалеку. Він, як сонце, сходив з-за невисокого пагорба. А самого Олеся я пам’ятала малим постійно замурзаним вишнями-черешнями хлоп’ям. З ним буде затишно повертатися в місто. Як-от наче бабусина хатина їхатиме зі мною, а з нею – спогади про дитинство, затишок… 

– До зустрічі, бабусь! – поцілувала я її в зморщеного лоба, схопила суттєво полегшену після перекладання речей сумку, і побігла до вже знайомого містка. 

Якби не гіркота та почуття провини, яка гнала мене по тому містку, я б дозволила собі порозглядати ріждні місцини і поринути в спогади. Бо ж, здавалося, нічого не змінилось тут за час моєї відсутності. Мимо надто близько пролетіло кілька бджіл, яких я досі боюсь. Десь далеко мукали запізніли корови, та натужно гарчав, наче тягнучи щось важке, трактор. Його ржавий дах навіть на мить випірнув з-за кущів, та потім заховався. Авто Олеся кілька разів просигналило мені, тож довелось пришвидшитись. 

– Люда! – усміхнувся Олесь. Боже, невже, цей здоровенний чолов'яга – той малий хлопчик з мого дитинства? 

– Ото ти вимахав! – фамільярно заявила я, вишкрябуючись у високий салон. 

– Так ти б ще сто років не приїжджала! – засміявся Олесь, вирулюючи від давно не ремонтованої парковки єдиного на два села магазинчика. 

– Та… надто було зайнята. А тепер ось, звільнилась. – пояснила винувато. 

– І правильно. Що тут робити! Я ось заїжджаю до бабці тільки по роботі, бо інакше з нудьги тут померти можна! А сьогодні не встиг, то голодний, як пес!

– Ой, а в мене пиріжки є. Хочеш? 

– Питаєш? Звісно! – я потягнулась за своєю сумкою, витягла її з-під сидіння, та довго розгортала папір. Нарешті дістала і протягнула Олесю. 

– Оо, ти просто моя рятівниця! – зрадів Олесь. 

– Приємного апетиту! Що там? – побачила, як він просто розривається, між кермом, пиріжком, та постійними поглядами в бокове дзеркало. 

– Та знов якісь міські розумники в калабаню джипом влетіли! Он, Тетеря, трактором витягує! – пояснив Олесь. 

– Оох, нічого не змінюється. Автівка якогось чужака в нашій ямі – то візитівка Дмитрівки! – усміхнулась я...